Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Слово «справжній» — саме про таких, як він: щирий, приязний, веселий. За що б не брався — повністю віддавав себе обраній справі.
Василь народився 15 серпня 1979 року на Донеччині — у невеличкому містечку Волноваха поблизу Маріуполя. Відмінно вчився і за це мав від батьків привілей — міг раз на місяць не йти до школи, коли не мав на те бажання. Втім, ніколи цим не зловживав.
Вже змалку був відповідальним, наполегливим і самостійним: дев’ятирічним сам записався до музичної школи, надихнувшись бабусиним акордеоном, і успішно її закінчив. Вищу освіту здобув у Донецькій академії управління (тепер це Донецький державний університет управління) за спеціальністю «Адміністративний менеджмент».
Потім служив радистом у прикордонних військах і там також не припиняв вчитися: за спогадами мами, Ліани Борисівни, перечитав усю тамтешню бібліотеку. До Служби безпеки України Василь прийшов у 25-річному віці, за прикладом батька: у 2004 році переїхав до Маріуполя і став оперуповноваженим міського Головного Управління СБУ.
…На війні чоловік — з 2014 року. Відколи у Маріуполі почалися перші інспіровані Росією протистояння, завжди був у вирі подій. Побачене і пережите стало матеріалом для його першої книжки — «Маріуполь 2014», у якій він з прискіпливістю оперативника задокументував події та їх учасників. Книгу видав під псевдонімом Іван Богдан, поєднавши у ньому імена своїх синів. Саме родина — сини і дружина Альона — були найдорожчими для нього.
У Богачів часто бували гості. Їхню квартиру в багатоповерхівці у спальному маріупольському мікрорайоні «Східний» видно було здалеку: на балконі незмінно висів український прапор. На кухні була спеціальна стіна для малюнків: спочатку на ній малювали діти — Іван та Богдан, а потім кожен гість залишав свій напис, побажання або малюнок на пам’ять.
Берегти пам’ять про пережите Василь добре вмів: до повномасштабного вторгнення він написав і видав ще дві книжки — «Патріотв’язні» і «По той бік окопів».
24 лютого 2022 року Василь зустрів у Маріуполі. Дружину і синів до того часу встиг вивезти на Черкащину до родичів. Мама залишалася у Волновасі. Її востаннє навідав 26 лютого. Тоді і Маріуполь, і Волноваха вже були охоплені війною, і лише Василь знав, скількох зусиль йому вартувало приїхати до матері — підтримати і обійняти.
«Він облаштував для мене невеличке укриття, розказав, як треба діяти, сказав берегти себе. Він завжди був нам з чоловіком опорою», — згадує Ліана Борисівна.
Василь воював під позивним «Домаха» — так колись називалося козацьке укріплення на березі Азовського моря, на місці якого постав Маріуполь.
Коли окупанти стиснули кільце навколо міста, він разом з двома побратимами передислокувався на «Азовсталь», де на той час перебували представники різних підрозділів, зокрема, азовці, прикордонники, морські піхотинці, а також цивільні. І звідти надсилав своїм рідним короткі звістки про себе та викладав у фейсбуці розповіді про те, що відбувається на — вже колишньому — металургійному комбінаті.
Розказані ним історії про бункерну каву по-азовстальськи, розкидані окупантами агітаційні листівки, знайдений план захоплення будівлі Маріупольського СБУ, пораненого голуба, загиблу 10-річну дівчинку, яка напередодні подарувала Василю іграшкового гусачка, — щемливі пазли великої трагедії приморського міста, що помирало під російським чоботом.
4 квітня 2022 року Василь дістав тяжке поранення, і відтоді перебував у госпіталі, облаштованому в бункерах «Азовсталі». Але і за таких умов знаходив сили і можливість повідомляти про те, що відбувається навколо.
Останній допис «Домаха» опублікував зранку 8 травня 2022 року. Він був присвячений його діду, ветерану Другої світової, який з боями дійшов до Будапешта і продовжував воювати на Далекому Сході з Японією. «Він пишався б, що його онук став на захист України та нашого народу, будучи вірним присязі, а племінник (майор запасу) відразу записався до сил ТрО (Запоріжжя), — писав Василь. — А може й добре, що усього цього він не знав, не бачив. З Днем Пам’яті та примирення! Я пам’ятаю, діду! Перемога, яку ти здобув у 1945-му, і цього разу буде за нами!!! P.S. гадаю покидьки, які лазять у батьківській квартирі у Волновасі, не вкрадуть дідусеві нагороди, щоб десь у новосибірську чи пскові пропити їх…».
Тоді ж, зранку 8 травня, Ліана Борисівна отримала від Василя коротке повідомлення «Мамуля, я тебе люблю».
А по обіді 8 травня росіяни скинули на госпіталь бомбу. За словами матері, загинули 62 людини. Серед них — її син, підполковник СБУ Василь Богач.
Його тіло повернули на вільну територію України у липні 2022 року. У січні 2023 року родина отримала підтвердження аналізу ДНК. 16 січня рідні, друзі й побратими провели його в останню путь — на Лук’янівський цвинтар, де він знайшов свій спочинок.
Підполковник Василь Богач посмертно нагороджений званням Герой України. Його справу продовжують два його сини і похресник — вони обрали для себе шлях служіння українському народу у лавах СБУ та Збройних Сил України.
Вічна пам’ять Герою України!
Тетяна Ігнатченко
Фото: Фейсбук-сторінка Іван Богдан
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
