Саме таким шляхом скористався Сергій — військовослужбовець 152-ї окремої єгерської бригади. Про своє рішення добровільно мобілізуватися, службу у різних підрозділах та повернення до війська він розповів…
Завжди ішов туди, де найважче.
Сергій родом із Війтійців (раніше — Жданівка) на Вінниччині. Хлопець добре навчався у школі, був відмінником. Після дев’ятого класу вступив до коледжу, а потім — до Львівської політехніки. Це відображало його інтереси, адже він цікавився фотографією, любив техніку, а особливо ремонт електроніки. До війни працював із батьком-підприємцем, паном Іваном, який пригадує, що Сергій міг полагодити будь-яку річ. Відремонтована ним техніка і досі працює в батьківському будинку.
У хлопця були мрії, життєві плани, але до них точно не входила війна. Та коли почалося повномасштабне вторгнення РФ і він отримав повістку, без вагань пішов до військкомату.
— У перший день війни Сергій приніс повістку на фронт. Але маючи величезні габарити, — він здоровий, кремезний був, — мав проблеми з серцем. Його комісували перший раз, комісували другий раз, комісували третій раз. І на кінець, на четвертий раз він знайшов спосіб, як все-таки піти на війну, — розповів батько.
Сергій потрапив до війська у серпні 2023 року. Його відправили на вишкіл у Десну, а згодом — на навчання до Іспанії. Чоловік пройшов 45 днів жорсткої підготовки, які перетворили його на справжнього воїна. Саме там, у країні кориди, він отримав позивний «Торо» — бойовий бик.
Після повернення з навчання Сергій став бійцем 214-го окремого спеціального батальйону «OPFOR». Він служив у відділенні снайперів взводу. Їхній підрозділ часто опинявся на найгарячіших ділянках фронту.
Під час одного із боїв Сергій та його побратими провели три доби по пояс у крижаній воді. Тоді він отримав важкі обмороження ніг, через що довелося пройти тривалу і важку реабілітацію. Боєць одужав і знову повернувся до побратимів.
«Торо» воював під Часовим Яром, Богданівкою, Хромовим, Іванівцями та Торецьком. За службу був нагороджений відзнакою головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».
За час служби Сергій побував удома лише один раз. Тоді він і вручив свою нагороду батькові. Сказав: «Бери. Щоб не думав, що я там у бухгалтерії папірці перекладав».
Через кілька тижнів після відпустки бійця відправили у Костянтинівку. 10 травня 2025 року він востаннє поспілкувався із татом телефоном. Сказав: «Тату, прийшла і наша черга. Пішло три групи на завдання і ні одна не повернулася».
Батько пригадує, що намагався відмовити сина йти у саме пекло, але той уперто стояв на своєму. Він казав: «Я не боюся смерті. Якщо загину, то знатиму за що. Я не хочу, щоб по нашій Жданівці їхали ворожі танки».
У ніч на 15 травня 2024 року пан Іван ніби відчув, що із сином сталося лихо. Виявилось, що тоді Сергій зі своїм підрозділом потрапив під щільний обстріл під Костянтинівкою. У тому бою захисник загинув.
Батькові довелося чекати повернення загиблого сина 447 днів. Увесь цей час Сергій Плотиця вважався зниклим безвісти, позаяк його тіло тривалий час не могли забрати з окупованої території. Пан Іван сподівався на диво, але аналіз ДНК підтвердив загибель захисника.
— Знаю, що перед останнім боєм Сірожа поширив пісню «Темна війна». Це було його останнє поширення. Саме ця пісня звучатиме для нього останній раз на кладовищі. А я? А я останній раз запалю із сином цигарку. Ту цигарку, якою він пригостив мене на полігоні у Старичах, там він проходив підготовку, там я його провідував. Тоді Сірожа дав пачку з цигарками і сказав: «Бери, тут дві штуки». Я взяв і відповів: «Сину, ми їх закуримо з тобою після Перемоги». Не судилося, — згадував пан Іван у переддень поховання сина.
Відтоді батько часто приходить на могилу до сина, запалює йому цигарку, ставить горнятко з кавою, запалює цигарку собі. Пригадує свого Сергія.
— Він був звичайним хлопцем, мав свої плюси і мінуси, як і всі ті Герої, які стали на захист рідної землі. Про таких кажуть: «Має стальний стержень». Всі воїни-добровольці із стальним стержнем. Дуже боляче, що багатьох з них уже нема серед живих.
Сірожа був неймовірно добрим, щирим, але впертим. Надзвичайно цінував дружбу, але нікому ніколи не прощав брехні і зради. Ненавидів лицемірство. Його обманути або зрадити можна було один єдиний раз. Другого шансу він не давав нікому, навіть рідним, — ділиться батько.
Сергія Плотицю поховали у рідному селі. А батько захисника продовжує підтримувати військо, волонтерить. Іван Плотиця у пам’ять про сина організовує збори і купує захисникам усе, чого вони потребують. Відправляє на фронт дрони, РЕБи, генератори, колеса, акумулятори…Відправив на передову понад десять автомобілів. Серед його масштабних зборів — акція «100 дронів. Мільйон гривень. 30 днів». Люди відгукнулися так активно, що зібрали той мільйон менш ніж за два тижні.
Вічна пам’ять та слава Герою!
Антоніна Мніх
Фото із родинного архіву, Суспільне, 20 хвилин
За матеріалами: Книга Героїв, Суспільне Вінниця
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
