Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Через рік після загибелі Володимира його молодший син здобуває медалі на татамі під прапором спецпідрозділу «Артан».
Володимир народився 7 грудня 1984 року у селі Вишняки Одеської області. Він був найстаршим у багатодітній родині, де виховували чотирьох дітей.
За словами дружини Ксенії, відповідальність за інших у нього сформувалася ще в дитинстві: «На ньому лежала турбота про молодших братів і сестер, допомога батькам, ведення господарства. Він дуже рано звик думати не лише про себе».
Після закінчення школи Володимир вступив до Одеської академії харчових технологій, де здобув спеціальність механіка. З майбутньою дружиною познайомився вже в Києві, де вони працювали на одному виробництві. Згодом чоловік змінив професію і почав працювати стилістом. Разом з дружиною вони виховували трьох синів. Старшому зараз 23 роки, середньому — 14, молодшому — 11.
«Все, що він робив, було заради дітей. Робота, пошук кращого заробітку — все зводилося до одного — дати хлопцям майбутнє», — говорить Ксенія.
Після початку повномасштабного вторгнення РФ Володимир залишився в Києві. Спочатку допомагав добровольчим групам і цивільним, але згодом вирішив приєднатися до війська. Особливо на нього вплинуло те, що молодший брат пішов воювати раніше.
«Він дуже переживав через це. Казав, що старший, а молодший пішов першим», — згадує дружина.
За словами Ксенії, остаточне рішення чоловік пояснив однією фразою: «Якщо я не піду, що я скажу своїм синам, коли вони після війни запитають: а де був ти?»
У серпні 2024 року Володимир добровільно вступив до спецпідрозділу «Артан». Перед цим пройшов двомісячний відбір. Позивний обрав сам — «Арт», від частини свого прізвища мАРТинюк.
21 травня 2025 року Володимир Мартинюк загинув в районі Каменського Запорізької області внаслідок удару FPV-дрона під час виконання бойового завдання. Разом із ним на позиції був побратим, який вижив. Після загибелі військового його нагородили медаллю «За бойові заслуги». За словами дружини, навіть під час служби Володимир найбільше хвилювався за інших. «Більше за все він переживав не за себе, а за хлопців поруч», — говорить Ксенія.
Саме наймолодший із синів, Захар, зараз найбільше нагадує матері батька — характером і наполегливістю. Хлопець займається карате, а Володимир дуже пишався спортивними досягненнями сина і переглядав всі його виступи.
У травні 2026 року на турнірі Kyiv Open 11-річний Захар здобув срібну медаль з карате. Серед гостей та організаторів заходу були військові спецпідрозділу ГУР «Артан», в якому служив батько хлопця. Ксенія зазначає, що це особливі змагання та нагорода для її сина.
«Вдома у родини зберігається прапор із підписом побратимів — „Вперед, чемпіоне“, який вони колись передали Захарові. Ми не знали, що на змаганнях будуть хлопці з „Артану“, тому не взяли прапор із собою. Я, чесно кажучи, засмутилася. А Захар підійшов і каже: „Мам, не засмучуйся. Ще буде можливість“», — згадує Ксенія.
У цю мить дружина загиблого воїна вперше почула в голосі молодшого сина інтонації свого чоловіка. Саме ця, на перший погляд, звичайна фраза з вуст дитини нині для неї є чи не найголовнішою згадкою про Володимира — чоловіка, батька, добровольця та бійця «Артану».
У родині є особлива угода: коли Захар одного разу підніметься на великий міжнародний п’єдестал, він обов’язково візьме цей прапор з собою.
Вічна слава і шана Герою!
Фото: Спортивний комітет України
За матеріалами reNews.com.ua
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
