Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Без вагань повернувся до війська, щоб захистити тих, кого любив.
У цивільному житті Дмитро мав славу «золоті руки», любив техніку та понад усе дбав про добробут своєї родини. На фронті навчав молодих бійців і ділився досвідом. Життя справжнього командира і світлої людини обірвалося після важких боїв під Бахмутом.
Він народився 18 червня 1983 року в Чернівцях. Навчався у школі № 3. Хлопець дуже гарно малював, тож згодом вступив до Вищого професійного художнього училища № 5, однак навчання не завершив, бо його призвали до війська.
В армії Дмитро служив кінологом у 31-му Чернівецькому прикордонному загоні імені генерал-хорунжого Олександра Пилькевича. У його лавах залишався до 2008 року — після строкової служби уклав контракт. Дід Дмитра також був прикордонником і тішився, що онук продовжив сімейну традицію. А після повернення до цивільного життя чоловік займався підприємництвом, одружився, багато працював і постійно вдосконалювався. У 2019 році закінчив Міжнародну академію управління персоналом. Рідні згадують його як майстра на всі руки, який завжди дбав про сім’ю. «Дмитро любив машини, техніку. Міг годинами лагодити і перебирати щось у гаражі. Загалом мав, що називається, „золоті руки“, умів і ремонт зробити, і електропроводку змонтувати, смачно готував. Працював завжди багато, за все брався, щоб родина була забезпечена», — згадує мати захисника, пані Тетяна.
З початком повномасштабного вторгнення Дмитро повернувся до війська. Від березня 2022 року перебував на Донеччині. Воював спершу у 31-му, а згодом у 7-му прикордонному загоні, служив у комендатурі швидкого реагування — підрозділі, призначеному для виконання бойових завдань у гарячих точках. «Хто, як не я? Як я потім дітям буду дивитися в очі?» — казав Дмитро.
«Із Дімою ми познайомилися влітку 2022 року у Слов’янську. Тоді разом із волонтерами привезли гуманітарну допомогу бригаді, у якій він служив. Неможливо було не помітити його відмінне почуття гумору та хорошу фізичну форму. Із часом ми почали спілкуватися та потоваришували. Він не любив публічність. Я завжди говорила: „Давай запишемо інтерв’ю. Про таких, як ти, мають знати люди!“ На це Діма постійно відповідав: „Та нема чого про мене писати! Є кращі! Запишемо після перемоги, якщо буду живий!“» — ділиться подруга військового, журналістка Анна Семьонова.
Побратими згадують Дмитра як спокійного та відповідального командира, який завжди підтримував інших та ділився своїм досвідом. Цілеспрямований, енергійний, він навчав молодших бійців усьому, що знав сам.
«Хлопці, які з ним служили, розповідали, що Дмитро був і душею, і мозком, і настроєм компанії. Він ніколи не падав духом, усіх підбадьорював. Опікав молодих хлопців, ділився досвідом, не дарма мав позивний „Батя“», — говорить мама Дмитра.
Навесні 2023 року головний сержант Дмитро Корбутяк був направлений в оперативне підпорядкування оперативно-тактичного угрупування «Соледар» у район безпосереднього вогневого зіткнення з ворогом на Бахмутському напрямку. У квітні 2023 року виконував бойове розпорядження на позиції спостережного поста «Очі» поблизу Бахмута. Протягом кількох годин ворог обстрілював позиції українських захисників зі ствольної артилерії та реактивних систем залпового вогню. Під час бою «Батя» отримав важке поранення та втратив ногу. Лікарі у Дніпрі боролися за його життя, Дмитро переніс 13 операцій, але врятувати захисника не вдалося. 4 травня 2023 року його серце зупинилося, воїну було 39 років…
Поховали Дмитра Корбутяка 9 травня 2023 року на Алеї Слави Центрального кладовища Чернівців. У нього залишилися батьки, дружина та двоє дітей.
Указом Президента України військовий відзначений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
«Дмитро був дуже світлою людиною. Завжди шукав можливість вирішити будь-яку проблему. Для нього ніколи не існувало жодних перешкод, не було неможливих речей. Він завжди виконував дуже складні завдання. І навіть їх він вирішував із внутрішньою легкістю та позитивним ставленням. Якою б не була ситуація. У Діми було безмежне терпіння, він завжди міг підтримати рідних, близьких, друзів та побратимів. Діма — це опора для всіх, хто його знав і був біля нього. За ним йшли бійці. У нього були якості справжнього командира», — сказав волонтер Ігор Логвінов.
Побратими створили на сайті Президента України петицію із проханням присвоїти Дмитру Корбутяку звання Героя України, нині триває збір підписів.
Тетяна Тиндик
Фото з родинного архіву
За матеріалами: Книга пам’яті органів системи МВС, Молодий буковинець, Шпальта, Чернівецька обласна рада, СvNews.cv.ua
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
