Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Мріяв розвивати гірський туризм в рідному Закарпатті.
Святослав народився 24 січня 1990 року в населеному пункті Мис Шмідта в Чукотському автономномному окрузі Росії.
Його батько був радянським офіцером ППО, тому родина мешкала по різних військових гарнізонах. У 1992 році Сойки повернулися в рідне Закарпаття.
Святослав навчався в ужгородському ліцеї № 5 імені Івана Чендея. Хлопцеві найкраще вдавалась французька мова та географія. Також з дитинства він обожнював гірські походи. Після школи вивчав політологію в Ужгородському університеті. У студентські роки за програмою «Work and travel» прожив кілька місяців на Алясці.
«Це була людина дуже цілеспрямована й він дуже часто — хоч ми й одного віку були — прикладом для нас був. Він дуже любив життя, він дуже любив свободу, життєрадісна дуже людина, завжди з усмішкою, завжди з позитивним настроєм. Він ще до легіону любив гори. Ми ходили в гори, виступали в одній команді КВК. Це все дуже багато теплих і веселих спогадів», — розповів друг Віктор Романов.
Після університету, нікого не попередивши, Святослав поїхав до Франції та після жорсткого відбору вступив у Французький іноземний легіон. Служив альпійським стрільцем протягом п’яти років. Звільнився з Легіону у званні капрала у 2017 році. Певний час ще мешкав у Франції.
У 2019 році переїхав до Грузії, де працював керівником готелю. Святослав мріяв про розвиток гірського туризму на Закарпатті, а тому активно вивчав можливості, як це можна реалізувати в країнах, де такий туризм розвинений.
Під час пандемії 2020 року Святослав повернувся на Закарпаття та обходив у пошуках майбутніх маршрутів усі навколишні гори. У 2021 році певний час працював у Франції промисловим альпіністом. Згодом поїхав до Киргизстану, щоб в горах Паміру пройти курси інструктора високогірного альпінізму.
Саме там, в горах Паміру, чоловіка застало повномасштабне вторгнення РФ до України. Уже за два дні він був в Ужгороді та пішов із братом Андрієм у військкомат.
«Він був такою людиною, що від нього запросто можна було очікувати такого», — каже друг Артем Варгаліонок.
Брат мав досвід строкової служби, тому пішов служити в підрозділ ППО, а Святослава призначили розвідником в 128-му гірсько-штурмову Закарпатську бригаду.
Виконував бойові завдання на Запоріжжі. Група розвідників, в складі якої був Святослав, змогла взяти у полон російського полковника. На Запорізькому напрямку востаннє бачився з Андрієм, коли їх підрозділи разом розміщувались в одній зі шкіл.
«26 лютого він повернувся з-за кордону, в той час, коли всі бігли в іншу сторону. Кажу йому: Святослав, для чого ти це зробив? А він каже: я не можу інакше, це наш останній, третій, шанс зберегти Україну. Перший у 2004-му, другий у 2014-му році і це наш останній шанс: якщо ми не зробимо, то не будемо вільними. Казав: мам, я вірю, що Україна буде процвітаючою», — згадує мама Святослава, пані Ольга.
24 березня 2022 року Святослав Сойко загинув від артилерійського обстрілу під час штурму ворожих позиції в районі села Мирне Запорізької області.
Воїна поховали на Пагорбі Слави в Ужгороді. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня. В пам’ять про Святослава в селі Коритяни біля Ужгорода, де пройшло його дитинство, відкрили меморіальну дошку. В самому Ужгороді на честь загиблого розвідника перейменували колишню вулицю Білоруську.
Слава Захисникові!
За матеріалами: ГУР МО, Закарпаття онлайн, Суспільне Ужгород
Фото: Закарпаття онлайн та Суспільне Ужгород
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
