Нове середовище, незнайомий розпорядок, десятки запитань про службу, документи, здоров’я, фінанси чи родину — усе це може створювати додаткову напругу…
До великої війни він будував будинки у Львові, а нині відповідає за бойову роботу одного з найсучасніших комплексів ППО — IRIS-T SLM.
Про історію військовослужбовця Андрія розповіли в Зенітній ракетній Львівській бригаді імені Івана Виговського.
29-річний львів’янин до повномасштабного вторгнення працював водієм та будівельником, планував майбутнє разом із родиною. Однак після початку великої війни вирішив вступити до війська й долучився до зенітників.
Свій шлях він розпочав на радянських комплексах С-300, які в перші місяці вторгнення працювали майже безперервно.
«Техніка була стара, часто ламалася під час інтенсивних навантажень. Мені, як водію-механіку, доводилося лагодити величезні вузли та агрегати буквально на ходу, в полі, під загрозою прильотів. Не завівся — пропустив ракету», — згадує військовий.
Саме досвід роботи на С-300 допоміг йому згодом перейти на сучасний німецький зенітний ракетний комплекс IRIS-T SLM, який Україна отримала від партнерів для захисту неба від крилатих ракет, балістичних цілей та ударних дронів.
Згодом досвідченого зенітника перевели на сучасний німецький комплекс IRIS-T SLM.
Сьогодні Андрій керує важким шасі з колісною формулою 8×8, на якому розміщена пускова установка. Каже, що ця машина більше схожа на комп’ютеризованого велетня, ніж на звичайну військову техніку.
Його завдання — за лічені хвилини прокласти маршрут бездоріжжям, точно вивести установку на позицію, ідеально вирівняти її для пуску ракети, а після бойової роботи так само швидко вивести екіпаж з-під можливого удару у відповідь.
«Коли відпрацьовує ракета — земля здригається, а навколо стає видно, як удень. Але розглядатися немає часу. Моя робота — це секунди, які рятують життя», — розповідає боєць.
Перше бойове хрещення на IRIS-T Андрій пережив під час атаки російських «Шахедів». Тоді дороговартісний комплекс довелося терміново маскувати в лісосмузі практично під загрозою ударів.
«Коли вперше сідаєш за це авто — відчуваєш, яка маса у твоїх руках. А потім на фронті довелося ставати універсальним солдатом і за потреби заміняти оператора пускової. Чесно, коли вперше побачив пульт керування — охопили сумніви, чи опаную це все. Але згодом руки самі почали робити роботу. Все, що вчив у Німеччині, увімкнулося через м’язову пам’ять», — каже він.
Перший бойовий пуск на новій техніці військовий пам’ятає до дрібниць.
«На циферблаті вибило рівно північ, і в небі завили сирени. Я сам до себе проговорив: „Ну що, Андрію, твій час настав“. Тоді була осінь, дощ лив як із відра. Раптом команда на запуск — і дві ворожі ракети було знищено двома пусками», — згадує зенітник.
Свою машину він жартома називає «Титанік-2». Каже, що на відміну від знаменитого лайнера вона приносить лише перемоги.
Після кожного бойового чергування Андрій телефонує дружині та дитині. Саме заради них, говорить військовий, він продовжує тримати українське небо.
