Нині це близько 12% усієї лінії бойового зіткнення та найбільша ділянка серед корпусів ЗСУ. За цей час усі бригади корпусу…
Старшого мобільного вогневої групи 137-го батальйону охорони старшого солдата Івана Солоху ворог встиг поховати, але той повернувся і захищає наше небо.
Історію бійця оприлюднило 23 травня Повітряне командування «Південь».
Пообіцяв вижити
У вересні 2022-го року російські пабліки вибухнули переможними заголовками: «На Донеччині ліквідовано чергову групу штурмовиків». Серед трофеїв демонструють пошматований одяг та військовий квиток на ім’я Солохи Івана… Окупанти смакують деталі, впевнені: після такого точно не виживають.
Тим часом у лікарні Івану робили вже четверте переливання крові. Організм, виснажений критичною крововтратою під Опитним, ледь тримався за життя. Попереду — понад десять операцій. Лікарі обіцяли зробити все можливе, та в диво, здається, не вірили.
Сусід по палаті, гортаючи стрічку новин, раптом завмер:
«Вань, бачив? Тут тебе «двохсотого» показують!».
Побратим подав телефон із відкритим телеграм-каналом ворога. В очах Івана спалахує впертість.
«Не дочекаєтесь! Я ще по вас повернусь…», — пообіцяв боєць.
Тоді в це не вірилося, але у травні 2026-го року Іван зустрічав вогнем зі старої ЗУшки «Шахеди», які летіли на Одещину.
На його рахунку лише за одну ніч — уже три збиті цілі. За останні тижні — вісім!
Той самий чоловік, якого росіяни вже «поховали», сьогодні — старший мобільної вогневої групи 137-го батальйону охорони Повітряного командування «Південь».
Щоночі вистежує в небі російські «Шахеди» і збиває їх один за одним.
Воював ще в АТО
Іван у війську з дев’ятнадцяти. Пройшов АТО, ООС, вісім місяців ротації на Луганщині. Саме там він вперше «подружився» із «ЗУшкою» — старою, металевою, але безвідмовно надійною. Там же отримав і перше поранення. Тоді молодому хлопцю це здавалося максимумом випробувань, які може підкинути доля.
А далі — Іван спробував попрощатися з війною. Здавалося, назавжди. Одруження, народження першого сина, робота в Києві, вихідні з вудкою на березі Дніпра, плани на майбутнє… Життя, здавалося, увійшло в спокійне русло.
Сам прийшов до ТЦК
Але лютий 2022-го все змінив. Коли ракети, що вдарили по Києву, Іван зрозумів: його вміння, які він вважав справою минулого, тепер стали питанням виживання його родини та всієї країни.
«Поцілував сина, дружину, вирішив швиденько побутові питання і до ТЦК», — розповів Іван.
Понад рік він прикривав оперативний аеродром, але коли почали формувати списки у Зведену стрілецьку бригаду Повітряних Сил — зголосився першим. Воювати випало пліч-о-пліч із 36-ю бригадою морської піхоти.
«Морпіхи — максимально круті чуваки. Професійні, затяті, справжні. Для мене було за честь працювати з ними в одній зв’язці.
Я розумів, що піхота несе на собі найважчий тягар, але реальність виявилася ще жорсткішою. Тут — справжня війна без прикрас.
Стерті з лиця землі селища, безкінечні КАБи, артилерія, що не стихає ні на хвилину. Тут легко точно не буває», — запевнив старший солдат.
Другий день народження
Свій другий день народження чоловік отримав під Опитним на Донеччині. Тоді селище ще було під українським контролем, але рашисти атакували всім, чим могли: штурмовими групами, артилерією різних систем, дронами та авіацією.
«Думав – ніг немає. Хлопці прибігли, зрізали штани… Таз переламало, понівечило м’язи. Поки несли, нас почала «доганяти» 120-та міна. Кровотеча, живіт, ноги – побило все.
Саме тоді його військовий квиток випав у багнюку, ставши «трофеєм» для ворожої пропаганди», — розповів про той бій Іван.
Дорога з того світу
Шлях до відновлення був, м’яко кажучи, непростим. Іван переніс понад десять операцій та місяці виснажливого лікування.
Коли він нарешті став на ноги, хоча ще й потребував палиці, то одразу почав збиратися назад до війська. Дружина, яка пройшла з ним усі шпиталі й бачила його на межі, тихо запитала:
«Невже ти ще не навоювався? Вдома двоє синів!», — спитала вона.
«А як я їм потім у очі дивитимусь?», — відповів Іван.
І повернувся — спершу як інструктор, а згодом знову сів за рідну «ЗУшку». Тепер після кожної нічної бойової зміни він має найважливішу доповідь «нагору».
«Татку, а ти сьогодні щось збив?», — щоразу питають сини.
«Завжди кажу «Так». Навіть якщо ніч була тихою. Нехай знають, що батько не даремно так рідко буває вдома», — посміхається воїн.
Як повідомляла АрміяInform, боєць «Синоптик» прийшов з піхоти в пілоти після двох поранень.
