Нині це близько 12% усієї лінії бойового зіткнення та найбільша ділянка серед корпусів ЗСУ. За цей час усі бригади корпусу…
Він міг не потрапити на фронт через травму, але сам прийшов у військо — і пройшов десятки боїв на передовій.
Історію бійця розповіли у 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді.
Юрій на позивний «Льова» — стрілець бригади, воює вже півтора року. У дитинстві він пережив важку травму — 15 днів у комі та втратив одну нирку.
Попри це, після початку повномасштабної війни сам прийшов до ТЦК.
«Я бачив, що люди гинуть. І розумів — сидіти осторонь — не варіант», — пояснює він.
Його не хотіли брати, відмовляли, казали чекати. Але зрештою зарахували до 25-ї бригади. Після навчання та злагодження — вже за місяць він вирушив на перше бойове.
Покровський напрямок. Лисівка. Штурми. Робота була жорстка і дуже конкретна: заходити й зачищати будинки один за одним.
«Спочатку — граната в підвал, потім заходить група. За день могли 4–5 будинків пройти. І так кілька днів підряд».
Часто «Льова» йшов першим — дивився під ноги, знаходив міни, попереджав інших і вів групу вперед.
Про перші бої говорить уривками. Каже, багато чого просто не пам’ятає. Але все повертається — у снах. І коли згадує, іноді замовкає.
«Там є страх. Такий, що словами не поясниш», — каже тихо.
Зайшли, зробили, відійшли. І знову. Скільки таких заходів було — вже не рахує. За ці бої «Льова» отримав відзнаку «За штурм» — її вручають тим, хто пройшов понад сім штурмів.
Але сам він про це майже не говорить.
«Опора — це хлопці поруч», — каже.
Ті, з ким заходиш у будинки. Ті, хто прикриває. Ті, кому довіряєш без зайвих слів.
Згадує командира з позивним «Край». Якось той наказав трохи змінити маршрут. Відійшли буквально на пів кілометра — і цим обійшли ворожу засідку.
Сам «Льова» про себе як про героя не говорить.
Каже простіше: не зміг залишитися осторонь. І виконує свою роботу.
