Відео про порятунок подружжя оприлюднив підрозділ Департаменту активних дій ГУР МО України KRAKEN. Валентин Андрійович із дружиною Людмилою Миколаївною 29 серпня хотіли…
Він міг не потрапити на фронт через травму, але сам прийшов у військо — і пройшов десятки боїв на передовій.
Історію бійця розповіли у 25-й окремій повітрянодесантній Січеславській бригаді.
Юрій на позивний «Льова» — стрілець бригади, воює вже півтора року. У дитинстві він пережив важку травму — 15 днів у комі та втратив одну нирку.
Попри це, після початку повномасштабної війни сам прийшов до ТЦК.
«Я бачив, що люди гинуть. І розумів — сидіти осторонь — не варіант», — пояснює він.
Його не хотіли брати, відмовляли, казали чекати. Але зрештою зарахували до 25-ї бригади. Після навчання та злагодження — вже за місяць він вирушив на перше бойове.
Покровський напрямок. Лисівка. Штурми. Робота була жорстка і дуже конкретна: заходити й зачищати будинки один за одним.
«Спочатку — граната в підвал, потім заходить група. За день могли 4–5 будинків пройти. І так кілька днів підряд».
Часто «Льова» йшов першим — дивився під ноги, знаходив міни, попереджав інших і вів групу вперед.
Про перші бої говорить уривками. Каже, багато чого просто не пам’ятає. Але все повертається — у снах. І коли згадує, іноді замовкає.
«Там є страх. Такий, що словами не поясниш», — каже тихо.
Зайшли, зробили, відійшли. І знову. Скільки таких заходів було — вже не рахує. За ці бої «Льова» отримав відзнаку «За штурм» — її вручають тим, хто пройшов понад сім штурмів.
Але сам він про це майже не говорить.
«Опора — це хлопці поруч», — каже.
Ті, з ким заходиш у будинки. Ті, хто прикриває. Ті, кому довіряєш без зайвих слів.
Згадує командира з позивним «Край». Якось той наказав трохи змінити маршрут. Відійшли буквально на пів кілометра — і цим обійшли ворожу засідку.
Сам «Льова» про себе як про героя не говорить.
Каже простіше: не зміг залишитися осторонь. І виконує свою роботу.
