У Києві суд визнав винним заступника директора приватного коледжу за схему виготовлення фальшивих довідок про навчання в аспірантурі для військовозобов’язаних. Вирок ухвалив Солом’янський районний суд…
Мав феноменальну пам'ять, займався наукою і завжди прагнув до саморозвитку.
Олександр народився 23 листопада 1984 року в Миколаєві. Коли йому було 11 років, померла мама. Відтоді вся відповідальність за родину лягла на плечі його батька — Віктора Леонідовича. Попри завантаженість на роботі (він викладав в університеті кораблебудування й займався науковою діяльністю), батько намагався дати дітям не лише щасливе дитинство, освіту, а й відчуття опори.
Сестра Олександра, Інна, згадує ті роки з теплом і легким смутком: «У нас з Сашею різниця у віці трохи більше року. У дитинстві та юності ми мали цікаве та насичене життя — разом гралися, бешкетували, сварилися, могли й побитися. Щоправда, у школі я була відмінницею, а Саша лінувався вчитися».
Але батько розгледів у синові те, що згодом визначило його життєвий шлях — феноменальну пам’ять і здатність глибоко занурюватися у факти. Віктор Леонідович порадив Олександру звернути увагу на історію та право. І не помилився.
Ще з дитинства Сашко та його сестра гралися у працівників СБУ, ФБР, розслідували уявні злочини, збирали докази. Згодом це стало професією.
Після школи хлопець вступив до миколаївського університету кораблебудування на юридичний факультет, а магістратуру закінчував уже в Чорноморському національному університеті імені Петра Могили.
Навіть строкова служба в армії стала для нього досвідом, який вплинув на подальший шлях. Адже тоді він мав змогу відвідувати судові засідання як охоронець.
У студентські роки Сашко захопився боксом і здобув звання кандидата в майстри спорту. У 34 роки він знову повернувся на ринг і виборов срібло на першості Миколаївської області у важкій вазі.
Після навчання пішов працювати у поліцію, а саме в Миколаївський науково-дослідний криміналістичний центр, де став не просто висококваліфікованим фахівцем, а людиною, яка прагнула змін.
За словами сестри, він постійно удосконалював методи роботи центру і навіть став займатися науковою діяльністю. Олександр розробив методику збору доказів екологічних злочинів, щоб їх можна було використовувати навіть у міжнародних судах. Зокрема, це стосувалося забруднення нафтою моря. Одного разу він написав тези для наукової конференції і попросив мене подивитися, продовжує сестра морпіха, яка теж займалася наукою і була здивована, наскільки це було професійно зроблено. «Пам’ятаю, навіть запитала: „Ти, мабуть, десь це списав?“. Але насправді він все зробив сам, завдяки своїй феноменальній пам’яті та непересічним здібностям. Він також підготував і разом з колегами видав монографію на цю тему», — додала Інна.
«А ще він написав дисертацію, яку так і не захистив, бо на це потрібні були чималі кошти, а він відмовився платити. Брат був правдолюбом, дуже чесним, аж занадто, все робив по совісті. Саме його принциповість не раз ставала перепоною і шкодила кар’єрі», — розповіла сестра.
За словами Інни, попри цікаву роботу, Олександр постійно прагнув розвитку — він успішно склав тести і почав працювати в одному з підрозділів Державного бюро розслідувань у Мелітополі. Але після зміни керівництва всі працівники відділу звільнилися, не погодившись виконувати правила, які суперечили їхнім життєвим принципам.
Сашко повернувся до Миколаєва і почав працювати в податковій.
А ще він завжди мріяв про роботу в СБУ. Та через наявність родичів у Росії його туди не взяли.
У травні 2022 року Олександр мобілізувався до лав ЗСУ, обравши місцем служби 35-ту бригаду морської піхоти. Попри те, що під час роботи в поліції мав офіцерське звання, тут почав з рядового матроса. Він служив на Донецькому та Херсонському напрямках, був водієм, евакуйовував поранених з передової.
«Одного разу зателефонував мені та попросив придбати РЕБ. Сказав, що без нього не може виїздити за пораненими „на нуль“ через постійну атаку дронів. Я спочатку розгубилася, адже такі речі коштують недешево. Але згодом нам вдалося зібрати ці кошти, і ми придбали це обладнання. Він дуже зрадів», — згадує Інна.
За її словами, за деякий час у брата з’явилася можливість перевестися ближче до Миколаєва, адже давно мав проблеми зі здоров’ям, які загострилися під час служби, та він відмовився.
Навіть на війні Олександр залишався вірним собі — постійно вчився і прагнув чогось нового. Тож опанував спеціальність оператора дронів, розуміючи, що за цим майбутнє сучасної війни.
30 квітня 2025 року на Покровському напрямку в окоп, де перебував Олександр, влучив ворожий FPV. Чоловік дістав важкі поранення. Рідні шукали його вісім днів. Знайшли у шпиталі в Дніпрі, коли його вже готували для перевезення в Київ.
Олександру ампутували обидві кінцівки до колін і частину долоні, — продовжує розповідь Інна, — він перебував 21 день у комі, але прийшов до тями, і в нас з’явилася надія. Та розвинувся сепсис, і 18 червня 2025 року Сашка не стало.
Рідні були поруч усі півтора місяця перебування Олександра у шпиталі. Сподіваючись на його одужання, друзі та колеги почали збирати кошти на реабілітацію, але дива не сталося. Без батька лишився восьмирічний син Даня. За гроші, що збирали на реабілітацію, родина Олександра придбала антидронову рушницю та «Старлінк» і передала підрозділу, де він служив.
Інна стверджує, що воювати три роки для брата було важко фізично і морально, та все ж війна змінила його на краще, бо він відчував, що робить щось дуже важливе, і понад усе цінував фронтове братерство. «Його дуже любили і поважали побратими. Багато з них знайшли можливість приїхати на прощання, казали теплі слова і плакали, як діти», — додала вона.
Олександра Тимченка поховали в Миколаєві на Алеї Слави, він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Вічна пам’ять і шана Герою!
Алла Мірошниченко
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
