Військовослужбовці закріпилися в підвалі с. Олексіївка на Сумщині і весь цей час коригували вогонь та брали участь у знищенні окупантів. 5 грудня 2025 року за особисту мужність і героїзм,…
Щороку 21 березня за ініціативою ЮНЕСКО відзначають Всесвітній день поезії.
Сьогодні багато українських поетів, письменників та культурних діячів зі зброєю в руках захищають Україну в лавах ЗСУ. Вони — голос цієї війни.
Мова і поезія — це теж зброя. Творчість поетів-військових від 2014 року стала частиною спротиву, вона не дає нам зневіритися і надихає на боротьбу.
Кореспондент АрміяInform поспілкувався з українським поетом і громадським діячем, членом Національної спілки письменників України, старшим солдатом 66 ОМБр імені Мстислава Хороброго Олександром Кучеренком.
— Ви вже були відомим поетом, коли долучилися до війська. Чи змінила війна ваші творчі плани?
— Поняття «відомий» — відносне. Як кажуть у народі: широко відомий у вузьких колах (сміється). Звісно, я не був такий відомий, як Жадан чи Іздрик, Андрухович, але мене вже добре знали в поетичних тусовках Києва, де я провів 4 роки (2017–2021), знали у Львові, де я встиг пожити майже рік до того, як потрапив у ЗСУ.
Також я побував з презентаціями своїх книжок на літконкурсах практично в усіх обласних центрах і великих містах України, окрім Донецька і Луганська. Про мене знали і в Кропику, і у Вінниці, і у Черкасах, де у 2015 році я отримав Всеукраїнську літературну премію імені Василя Симоненка.
На моїй рідній Миколаївщині мене теж добре знають земляки. Додаткові можливості з популяризації творчості дав мені інтернет і соцмережі — ютуб, тікток, фейсбук, інстаграм тощо. Там під час війни і «виступаю», виставляючи свої вірші і декламації під псевдонімом Сашко Обрій, збираючи на дрони для свого підрозділу.
Війна і ЗСУ, звісно, скоригували моє життя. Під час проходження БЗВП і служби у своїй першій частині я на деякий час навіть припинив писати через моральне і фізичне навантаження, нові умови життя, відмінні від цивільних. Але потім, звикнувши до цих умов, почав писати з новою силою.
Мені навіть вдалося видати у Видавництві Старого Лева вже під час служби свою нову збірку віршів.
— Де проходите службу? Які вірші пишуться в цей час?
— У лавах Збройних Сил України я з жовтня 2024 року. Службу проходжу в 66-й окремій механізованій бригаді імені Мстислава Хороброго, в батальйоні безпілотних систем «Мара». Спершу був на Донеччині, потім нас передислокували на Харківщину, де служу і понині.
Вірші в цей час пишуться різні. Не тільки суто військові. Оскільки я дуже люблю природу, то спершу надихався степами Донеччини, тепер же надихаюся лісостепами Харківщини. Також мене незмінно супроводжує тема гумору в поезії, якій я не зраджую.
Пейзажна лірика і гумор для мене є своєрідним психотерапевтичним засобом, і побратимів ними підтримую.
Маю, звісно, вірші і на військову тематику, але в них теж переважно домінує надія на світле майбутнє. Я вірю в силу думки і в існування вищих сил. Намагаюся випромінювати світло і надію. В душі я більше миротворець, аніж запеклий вояка, тому і вірші мої такі ж — теплі, світлі, з ноткою філософії. Приміром, цей вірш я написав на Донеччині, знайшовши гільзу від снаряду, в якій оси сплели гніздо:
Загруз «по самі помідори»
у ґрунт ворожий артснаряд.
Скривила гільза пащу вгору,
мов готувалась до проклять…
І оніміла так подосі.
В її ж дюралевій норі
сплели гніздо практичні оси,
щоб від зорі і до зорі
нести життя своє осине,
аби вогонь його не згас!
Супроти нього смерть безсила,
що ніс в собі оцей фугас.
Оса вродила доню й сина.
А гільза що? Від цього їй
ще дужче рот перекосило
в гримасі зболено-німій.
Бо в ній, допіру смертоносній,
рожденній сіять кров і зло,
відколи тут гніздяться оси,
життя зненацька розцвіло!
А цей вірш також народився на Донеччині, коли я вперше вживу побачив розбиті хати і розбомблені села:
Злетіли шиби. Впав димар.
Дах перехнябивсь. Вмерла тиша.
Давно господарів нема.
Та хто тепер про це напише?
Як підсвітив нічну пітьму
й застряг у хаті хвіст ракети.
Як зойкнув, тріснувши, підмур
у небо, КАБами розтерте.
Як розлетівсь на пил саман
і хата — зліпок з позачасся —
зосталась зяяти сама
скелетом ветхого каркасу…
Слідкує вдень і уночі
за перехожими постійно.
Тамує схлипи і плачі,
що розпливлись слізьми по стінах.
Розбита хата — півбіди…
Та де ж тепер розбиті долі?
Вже й сіл німуючі сліди
війна розвіяла по полю…
І скільки їх тепер, німих,
таких хатин по Україні?
І скільки ще життів людських
ножі війни перекроїли?
Зчорніла хата у золі
і перехнябилась ще дужче…
Та є щось в ній, у цій землі,
непереможне, невмируще!
Тож віра житиме у те,
хоч в цій війні й не видно броду,
що знов крізь хату проросте
життя, крислате і густе,
новітнім паростком свободи!
— У яких фестивалях чи конкурсах вдалося взяти участь останнім часом?
— Здобув Супер Гран-прі 25-го ювілейного Міжнародного онлайн-конкурсу «Україна єднає світ», став переможцем 8-го літературного патріотичного конкурсу для військовослужбовців «Свою Україну любіть», також став переможцем поетичного челенджу в межах Фестивалю Миколи Вінграновського, подався на конкурс воєнної поезії пам’яті Гліба Бабича та на ІІ Всеукраїнський поетичний конкурс «Кохання і війна».
-
- Фото Віталія Павленка
-
- Фото Віталія Павленка
— Розкажіть про збірку «ПростеП».
— Збірка народжувалась поступово — ще до початку повномасштабної війни.
До збірки «ПростеП» увійшли вірші різних років — з 2013-го по 2024 рік.
Я познайомився з головною редакторкою Видавництва Старого Лева наприкінці 2023 року, і практично рівно за 2 роки, у листопаді 2025-го, моя книжка вийшла друком у ВСЛ.
Назва «ПростеП» — це своєрідна гра слів. Збірка містить три розділи: «Просте», «Росте» і «Степ». Перший — це ранні вірші, пейзажна, філософська, патріотична лірика. «Росте» — пізніші тексти з різних куточків України, де я жив і перебував. А «Степ» — це вже кульмінація, найновіші вірші, написані десь із 2020-го по 2024 рік, коли я повернувся з мандрів містами і мешкав на Миколаївщині.
Зокрема, майже третина збірки — про життя в селі на Миколаївщині, де я мешкав 2 роки, з 2021-го по 2023-й. Хоча до цього ніколи не жив у селі, це мій перший подібний досвід.
Ці вірші народжені з великого почуття любові до природи, до рідної землі, до малої батьківщини — Миколаївщини. Ми всі діти природи, вона дає сили, і саме через неї та через козацьку минувшину батьківщини я прагну закарбувати в пам’яті нових поколінь ту українську, козацьку ідентичність краю, яку намагався передати у книзі.
Я хотів показати, що Миколаївщина — це край з глибокою козацькою історією. Популяризувати його, зруйнувати імперські пропагандистські стереотипи про зросійщений південь України, так звану «новоросію». Донести до читача, що це українська земля.
У свій час це робив Микола Вінграновський, я ж хотів додати щось своє. Можливо, хтось прочитає цю збірку і захоче копнути глибше: а що таке Гард, а яка ж вона — історія Буго-Гардівської паланки? Тобто збірка «ПростеП» — це ще й спроба декомунізувати уявлення про край.
Чому так важливо пам’ятати козацьку історію краю? Бо це наше коріння (а без коріння, як відомо, немає насіння), бо це наші попередники, які так само боронили Україну від чужинців, як роблять це нині воїни Збройних Сил України.
Українське козацтво — це наша військова традиція, це дух боротьби за волю, дух свободи, який перейняли нові, сучасні покоління українців. Не випадково під час виконання гімну ми співаємо: «…і покажем, що ми, браття, козацького роду!». Тому доки в нас житиме пам’ять і шана до наших пращурів, у тому числі, до козаків — доти ми матимемо тяглість поколінь, зв’язок із нашим корінням, який даватиме нам силу роду і силу нашої землі. І тоді ніякий ворог нас не переможе!
Одночасно збірка «ПростеП» — це стан щирості і любові, в якому я перебував, коли писав ці вірші. Через поезію хотів поділитися тим, що відчував сам, а ще — дати читачам ключі до глибшого розуміння нашої землі.
— Над чим працюєте тепер і чи відчуваєте, що перетворилися на справжнього поета на фронті?
— Я ніколи не ставлю перед собою чітку мету і чітку концепцію. Теми віршів підкидає саме життя, тобто проживання подій в моменті.
А вже потім, пізніше, з усього написаного за роки викристалізовується певна, більш конкретна концепція майбутньої збірки.
Я вважаю це природним методом створення поетичної книги.
Наразі планую видати збірку «Пейзажі в камуфляжі», вірші з якої написані в лавах Збройних Сил України, а також вибране і невидане з гумору — збірку «Вибрики».
Я не відчуваю себе суто фронтовим поетом, мабуть, тому, що, як я вже сказав вище, в душі я — миротворець, мандрівний філософ, яким був Григорій Сковорода, якого я поважаю і чиї ідеї та світогляд мені дуже близькі.
У цій війні найперше, чого я бажаю — це зберегти в собі людяність і чуйне серце, здатність до співпереживання.
Я не прагну стигматизації своєї творчості суто у військовій тематиці і не шукаю спеціально можливостей для потрапляння у найгарячіші точки фронту. Не ідеалізую і не героїзую війну, бо війна — це завжди антиестетика, це втрати, смерті, кров і бруд, горе тощо. А я хочу своїми віршами стверджувати красу цього світу і життя, надихати людей жити заради України, а не вмирати за неї:
Не кракай наді мною, чорний круче,
Сьогодні, в цій посадці — я не твій.
Хоча життя не раз добряче вздрючить —
не вкрила мої душу й тіло цвіль.
Не кракай, чорний круче! — Не для тебе
мене у край цей доля привела,
де тішаться стрункі дубові стебла
окрайцем березневого тепла.
Де сонцем ще, мій круче, не обпікся
ні я, ні ти, ні сонний лісостеп.
Глитає весняну багнюку піксель,
мов з трав гіркий настій — стійкий аскет.
Ти вичислив мої координати,
Та ми з тобою тут — не вороги!
Лети туди, де чинять орди натиск,
і ласуй там сніданком дорогим!
Я ж… вдячно напишу в посадці вірша
про те, як наді мною кракав ти.
Мій круче, дзьоба чорного не вішай!
Віднині — ти мій вірний побратим!
Писати багато військових віршів, підіграваючи моді, теж не прагну. Пишу лише те, що пережив сам і чого прагне моє серце.
А воно прагне якнайскорішої Перемоги, миру і відбудови гідного, щасливого життя українського народу в Україні!
ПЕРЕМОГА
Крізь розбиті долі і дороги,
стерті із лиця Землі міста
бачу світлий образ Перемоги,
бачу скрізь усміхнені вуста.
В найтемніший час скорботи й болю,
в час найбільших розпачів і втрат
знай, що ти не сам, що Бог з тобою,
до в’язниці відчаю не втрап.
Тьма ракет, ворожих мін і танків
мрії всі чавитиме, та знай:
найтемніший час — перед світанком.
Ще цвістиме цей стражденний край!
І коли здаватиметься: «Крапка!..»,
в час найбільших лих і руйнувань
образ Перемоги зрине раптом —
звістка світла, радісна, нова!
Вір: у мить найбільшої зневіри,
похапцем зриваючи мости,
вороги тікатимуть, мов звірі,
підібгавши зганьблено хвости.
Лиш не проклинай за втрати Бога, —
дякуй за прозріння і за дух:
він зродивсь заради Перемоги,
що ось-ось на наших перелогах
паростком проб’ється крізь біду!
