Півтора року тому він випадково з’явився на порозі їхнього будинку на Донеччині, а сьогодні вже пережив кілька передислокацій, атаки FPV-дронами й став улюбленцем усього…
Брав участь у визволенні Херсона та правобережжя області, рятував людей після підриву Каховської ГЕС.
Олег народився 27 квітня 1981 року в селі Рівне поблизу Очакова на Миколаївщині. Його батько займався рибним промислом, тож змалку хлопець допомагав йому, виходив у море на рибальському човні.
Після закінчення школи Олег вступив до Миколаївського національного аграрного університету. Але навіть здобувши фах, ще довго шукав справу, яка була б йому справді до душі. Спершу, як і батько, займався рибальством. Та вже невдовзі зрозумів: це не його шлях.
З дитинства його приваблювали автомобілі. На роботі в батька була різна техніка, і хлопець майже весь вільний час проводив там — любив розбирати, ремонтувати, шукати рішення. У селі добре знали, що Олежка міг полагодити все — від мопеда до вантажівки.
Під час навчання в університеті хлопець познайомився зі своєю майбутньою дружиною Аллою, яка теж була студенткою. Невдовзі пара одружилася й переїхала до Миколаєва, у них народилася донька Маргарита. Олег почав займатися підприємництвом — і справи пішли добре. Він відкрив власну СТО та магазин автотоварів.
А ще чоловік серйозно займався велоспортом, брав участь у змаганнях. Своє захоплення спортом передав і доньці.
— Він дуже любив доньку, опікувався нею, водив на тренування. Маргарита спочатку займалася стрибками у воду, а потім перейшла на кікбоксинг. Вона стала майстром спорту, і Олег дуже нею пишався. Донька перейняла від батька цілеспрямованість і вміння йти до мети, попри будь-які перешкоди. Вона також здобула професію дизайнера і має успіхи в цій сфері, — розповідає дружина Олега.
У перший же день повномасштабного вторгнення він сказав рідним, що приєднується до ЗСУ. Пішов на роботу, завершив усі справи, і вже 25 лютого був у військкоматі, хоча жодного дня не служив в армії.
— Я намагалася його відмовити. Він був єдиним чоловіком у родині, обоє його батьків мали інвалідність, хворіли й потребували постійної допомоги. Але він не послухав, — згадує Алла.
Того дня через величезні черги Олег не потрапив до війська. Але вже 27 лютого сказав, що йде пропонувати допомогу хлопцям з тероборони. А за годину надіслав дружині фото з автоматом у руках і попросив принести паспорт. Коли вони через якийсь час зустрілися, Олег був у цивільному одязі, без бронежилета і каски. Він признався: у їхньому підрозділі лише один командир мав військовий досвід, бо був учасником АТО. Решта ніколи раніше не тримали в руках зброю.
У перші дні повномасштабної війни, коли ворог намагався окупувати Миколаїв, підрозділ Олега відправили на захист Широкобальського мосту — важливого об’єкта, який з’єднує Корабельний район міста з іншими частинами. Олег подзвонив дружині й сказав: «На нас пруть танки, а ми лише з автоматами…». Але вони не відступили ні на крок.
Після того, як ворога відсунули від Миколаєва, їхній підрозділ перевели до селища Шевченкове — на захист передмістя.
Восени 2022 року Олег вступив до зведеного штурмового батальйону, сформованого з бійців 123-ї та 59-ї бригад. Як оператор протитанкового ракетного комплексу (ПТРК) брав участь у визволенні правобережної Херсонщини та обласного центру.
— Чоловік розповідав, що ворог настільки щільно накривав їх артилерійським вогнем, що вони по дві доби не могли підняти голови над окопами. Але все одно просувалися вперед. Мене, як жінку, боляче вразило і те, що у визволених селах майже не було молодих чоловіків, зате було багато вагітних дівчат. Місцеві розповідали, що їх ґвалтували росіяни… — говорить Алла.
Коли ЗСУ зайняли острови на Херсонщині, дуже знадобилися навички Олега орієнтуватися на місцевості та досвід керування моторним човном. Він евакуював поранених, доставляв спорядження й боєприпаси передовим групам.
Крім того, чоловік навчав бійців керувати плавзасобами й навіть розробив власний алгоритм евакуації поранених з островів у херсонських плавнях. Його залучали до виконання складних завдань Сили спеціальних операцій.
Чоловіка поважали командири, він мав беззаперечний авторитет серед побратимів. Сміливий, надійний, той, на кого можна покластися у найважчу хвилину. Командування пропонувало йому навчання для отримання офіцерського звання, але Олег відмовився. Сказав: «Коли закінчиться війна, я не хочу служити в армії. Я тут лише тому, що моя країна і моє місто потребують захисту. Хочу, щоб ми жили у вільній Україні, а не в окупації».
Після підриву Каховської дамби Олег був серед тих, хто рятував людей з водяної пастки і переправляв їх на материкову частину.
— Він не любив багато говорити про службу, але я знала, що його часто залучали до нічних бойових виходів. Так сталося і 21 червня 2023 року. Після виконання небезпечного завдання він разом із розвідниками повертався на базу знайомим маршрутом. Але човен наскочив на річкову міну, яку принесло течією. Їх було троє — всі загинули… — ділиться дружина.
Смерть Олега стала для родини справжньою трагедією. Мама Олега не витримала втрати єдиного сина — невдовзі теж відійшла у засвіти.
— Олежа дуже любив життя, мав багато планів. Хотів подорожувати, розвивати бізнес, радіти успіхам доньки. Він мав законну можливість звільнитися зі служби, щоб доглядати за батьками. Але казав: «Зараз не на часі, потерпіть ще трохи. Проженемо ворога — і я повернуся. Все буде добре», — каже Алла.
Улюбленою книгою Олега був історичний роман «Маруся» Василя Шкляра, він часто повторював фразу: «Мужність там, де любов». Цей напис викарбуваний на його могилі.
За словами дружини, наразі в Олега немає державних відзнак, але він представлений до нагородження орденом Богдана Хмельницького III ступеня.
Вічна шана і слава Герою!
Алла Мірошниченко
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
