Йдеться про електроніку, яка є «мозком» сучасної зброї. Саме вона забезпечує точність наведення, стабільність польоту, обробку сигналів і передачу даних. Без цього…
Був ідеалістом і брав на себе багато відповідальності.
Захар народився 10 вересня 1997 в місті Кремінна на Луганщині. Коли йому було 16 років, родина переїхала до Івано-Франківська.
— Ми завжди були патріотами, для яких Україна є і залишається рідним домом. Проблем із українською у нас ніколи не було. Для нас війна почалась у 2014 році. Тоді Кремінна опинилась за кілька кілометрів від Рубіжного та інших населених пунктів, які вже були окуповані. Тому ми переїхали… Захар завжди цікавився історією, подіями в Україні. Дуже любив читати, ми ніколи його не змушували до цього. Але основним його захопленням були велосипеди та велоспорт, — пригадує мама, пані Марина.
Жінка розповідає, що перший велосипед у сина з’явився в дитячому віці. Потім їх вже ніхто не брався рахувати. Усі знали, що Захар знає про велосипеди майже все.
— Він їх збирав-розбирав, ремонтував, потайки продавав і купував найновіші моделі. Захар читав про велосипеди багато літератури, стежив за новинками у професійних чатах, а потім і працював у веломайстернях та мріяв відкрити власну, — додає пані Марина.
Ще одним захопленням Захара були подорожі та мандрівки, якими хлопець зацікавився у Пласті. До цієї організації він вступив ще на Луганщині, а коли переїхав до Франківська, то найперше знайшов пластову домівку і активно влився в її життя: він організовував пластові табори, став виховником гуртка «Ворони» у 27-му курені імені Володимира Івасюка, був інструктором з картографії та орієнтування. Згодом Захару вдалося долучитись до третього куреня «Лісові Чорти», до яких він наполегливо йшов довгі роки через усі випробування.
Після школи вступив у Прикарпатський національний університет на факультет математики та інформатики. Там закінчив ще й військову кафедру у званні молодшого лейтенанта. Навчання продовжив у Польщі на факультеті управління та менеджменту Люблінської політехніки. Пластову присягу Захар склав у 2020 році поблизу польського міста Хель, а у липні 2021 року став комендантом найбільшого на той час українського пластового табору в Польщі «Мамаєва Слобода».
— Захару були близькими цінності, які пропагують у Пласті. Спочатку це було захоплення і подорожі, а в більш свідомому віці все переросло в нові знання та ідейну роботу, — говорить мама воїна.
Напередодні повномасштабної війни Захар був удома. Тоді якраз виникла пауза в навчанні, і він не поспішав із виїздом до Польщі.
— Уже на другий день російського вторгнення син пішов до військкомату. Відговорювати його не було сенсу, бо Захар твердо вирішив потрапити на передову за будь-яких обставин. Одразу йому це не вдалося. Кілька разів сина відправляли додому, просили зачекати. Тому він пішов іншим шляхом — знайшов військовий підрозділ, взяв звідти відношення і подався з ним до військкомату. Тоді пройшов підготовку в навчальному центрі, де зголосився служити у складі 79-ї окремої десантно-штурмової Таврійської бригади, — розповідає пані Марина.
Захар був командиром взводу роти зв’язку. Брав участь у бойових діях на Донеччині. Із червня до серпня 2023 року проходив навчання у Великій Британії, після чого повернувся на службу й продовжив захищати країну на посаді командира взводу роти управління.
На війні у Захара були позивні «Беркут» та «Рамзес». Побратими вважали його вправним воїном і добрим командиром. За майже два роки служби в нього була лише одна відпустка.
— 18 грудня син надіслав мені фото, на якому він разом зі своєю дівчиною Настею. Вона потайки приїхала до нього. Захар був дуже натхненний. Говорив, що планує переведення в інший підрозділ і одруження, — пригадує пані Марина.
Каже, тоді командир пообіцяв хлопцю ще день відпустки. Але за годину повідомив про необхідність виїзду на бойові позиції. Замінити Захара на службі не вдалося. 20 грудня 2023 року поблизу села Новомихайлівка, що на Донеччині, він разом із хлопцями дали гідну відсіч ворогу й очікували, що вночі має відбутись ротація. Але близько 19-ї години ворог знову обстріляв їхні позиції. Захар Скляр дістав смертельні поранення.
— Хлопці розповідали, що перед цим Захар був дуже пригніченим. Можливо, після емоційного піднесення він відчував утому… Захар був ідеалістом, брав на себе багато відповідальності, — додає жінка.
Лейтенант Захар Скляр загинув у 26 років. Його поховали на Алеї Героїв у селі Чукалівка поблизу Івано-Франківська.
Після загибелі Захара його командир привіз родині воїна двох котиків, за якими воїн приглядав на фронті. Він врятував їх від обстрілів і назвав Дана та Арчер. До Франківська кошенята приїхали наляканими та втомленими. Пані Марина зазначає, Захар ще раніше просив забрати тварин, якщо з ним щось станеться. Тепер, каже, у сім’ї є троє улюбленців. Окрім кошенят із фронту, у них ще живе кіт Арчибальд, який дозволяв доглядати за собою лише Захару.
— Його взагалі всі любили. Він був таким привітним, світлим, але цей внутрішній стрижень ти одразу бачив: хлопець має характер. Скільки я з ним перетиналася, скільки спілкувалася, то одразу з’являвся радісний настрій, — розповіла для Суспільного пластунка Анничка Королишин, яка знала Захара понад 10 років.
— Я поважаю його свідомий вибір. І дякую братові за те, що він зробив. Захар цього хотів, він виконував обов’язки пластуна бути вірним Богові та Україні, — каже брат Арсен.
— Він залишиться в наших спогадах, як і на фото: веселим та добрим, справжнім патріотом, який не зламав своїх присяг, — написали у Пласті.
Захар Скляр нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.
В Івано-Франківську 26 вересня 2025 року на фасаді ліцею № 20 відкрили пам’ятні дошки п’ятьом полеглим воїнам, які тут навчались. Серед них — воїн з позивним «Беркут» Захар Скляр.
У загиблого залишились батьки, брат Арсен, наречена Анастасія.
Вічна слава Герою!
Ірина Дружук
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
