Утім, це не відповідає дійсності — насправді противник уже рік не має жодних суттєвих успіхів, адже Сили оборони України уже понад рік стримують російські…
У тіні російських тюрем, на бетонних підлогах і в задушливих камерах, де не гасне світло й не стихають крики, роками формується те, що москва називає «наглядом»
Сьогодні імена катів виходять на світло. Вони більше не сховаються за уніформою, не заховаються в коридорах СІЗО, не відмиються лайками родичів під фотографіями в соцмережах.
Більше деталей про цих виродків оприлюднила Книга катів українського народу.
Справедливість уже зробила крок у їхній бік.
курськ. СІЗО №1 — місце, де били, катували струмом і морили голодом
Двоє тюремників — баранов олексій володимирович та виноградов віталій в’ячеславович — офіційно підозрювані у воєнних злочинах. Але для українських полонених вони були не «інспекторами» і «начальниками режиму».
Вони були тими, хто бив щодня, бив системно, бив зі втіхою.
виноградов — старший серед катів. Саме він визначав, кого бити, коли бити й за що. Головним «порушенням» часто ставало лише те, що людина намагалася присісти чи спертися, щоб на хвилину зняти біль у зламаних пальцях чи ребрах.
«Вивів усіх молодших 1991 року. Били страшенно. І він — теж бив», — згадує Мар’ян, один зі звільнених.
баранов — окрема історія. Полонені прозвали його «ложечник». Бо він приходив не з кийком.
Він приходив зі своєю залізною ложкою.
І бив нею до сотні разів за перевірку — по головах, по плечах, по шиї. Ставив експерименти, як розбавляти кашу водою, щоб можна було нагодувати 150 людей «супом». Забирав м’ясо, яке мало дістатися полоненим.
При цьому в соцмережах баранов — «турботливий батько» й «сім’янин». Але визволені бранці пам’ятають інше: як він вихвалявся родині тим, що відбирає в українців їжу і катує їх ложкою.
Цинізм цих людей — на тому ж рівні, що й їхня жорстокість.
Троє загиблих у курському СІЗО — лише ті, про кого встигли розповісти.
Та правда вирветься. Бо свідчення вже записані. Імена вже зафіксовані. Підозри вже оголошені.
камишин. СІЗО №2 — ще одна катівня, де струм розмовляв голосніше за слова
За 800 кілометрів від курська — інша тюрма. Інше місто. Але те саме пекло.
Тут працював анатолій плахотний — оперуповноважений, який катував цивільних струмом.
Не за інформацію, не за «оперативну потребу».
А заради виконання «методички».
Середній палець руки, голова, спина, кисті, сідниці — струм проходив крізь тіло годинами.
Людині одягали мішок на голову, прив’язували, били, тримали обличчям донизу.
І все це — проти цивільних, яких міжнародне право захищає.
плахотний тепер каже, що «нічого не знає».
Але електрошокери, сліди на тілах і свідчення бранців знають краще.
У камишині теж були смерті. Їх ховали від Червоного Хреста.
Тіла — мов докази, які боялися показати світові. Та світ дізнається. Бо тортури не можна приховати.
Система зла, яка працює «за методичкою»
Анна Сосонська з Департаменту протидії злочинам у збройному конфлікті говорить про важливе: «У російських місцях несвободи понад половину українців катують. Методи однакові, удари — в ті самі частини тіла, сценарії — під копірку. Це не «перевищення повноважень». Це не «жорстокий охоронець». Це машина, збудована росією цілеспрямовано».
Але кожна машина колись зупиняється. Особливо тоді, коли до неї приходить правосуддя.
Чому їм не втекти
Катам здається, що вони в безпеці. Що у великій державі, під парасолькою системи, з іменами, які можна приховати, з фото, які можна видалити, вони розчиняться.
Але.
Свідчення — є.
Підозри — оголошені.
Міжнародне право — працює повільно, але невідворотно. Тисячі катів уже впізнані. Кожне ім’я буде встановлено.
Ті, хто знущався з українських полонених, — не «гвинтики».
Вони — відповідальні. І вони відповідатимуть. Перед законом. Перед правдою. Перед історією.
Їхні злочини вже не сховати — так само, як не стерти болю тих, кого вони катували.
Україна пам’ятає. Україна документує. Україна переслідує
І Україна доведе кожну справу до кінця.
Тому що наші полонені повертаються не лише з ранами — вони повертаються зі свідченнями, які спалюють брехню до попелу. Катам російської федерації варто знати: Від справедливості не втекти. Ні в курську. Ні в камишині.
Ні в жодній тюрмі, де вони думали, що стіни їх захистять. Правосуддя вже стоїть поруч.
