Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Майже всі його знайомі боронять державу. Хтось із 2022 року, хтось ще із часів АТО, ООС.
Історію бійця оприлюднили на сторінці 152-ї окремої єгерської бригади імені Симона Петлюри.
35-річний Михайло із Хмельницької області. Міцної статури, плечистий, зростом під два метри. Біля таких почуваєш себе впевнено і безпечно та розумієш, що такими воїнами перемога обовʼязково буде за нами.
Про шлях до війська чоловік розповів, що не міг залишатися осторонь.
«Більшість чоловіків з мого рідного села Кузьмин стали на захист держави. Та що там, усі троє племінників і швагро воюють», — розповідає чоловік.
До 152-ї окремої єгерської бригади чоловік перевівся свідомо, вже маючи досвід військової служби за плечима. Із щирою усмішкою розповідає про свій вибір.
«Хотів саме сюди, водієм. Складно було, але впорався. Я на позитиві, і колектив добре прийняв. Атмосфера хоч і армійська, втім доброзичлива», — зауважив воїн.
Зусилля Михайла не були марними: у бригаді він проходить військову службу на посаді водія. Сміється, що керувати бронетранспортом безпечно та легко.
«Весь транспорт на війні завжди був і є пріоритетною ціллю для ворога. Звичайно, що робота лячна, але ж хтось мусить її робити. Машини відстежують, на них полюють дрони, їх накривають артилерією, бо саме через них іде життя підрозділу: люди, боєприпаси, вода, евакуація поранених», — розповідає про особливості роботи на посаді Михайло.
Сідати за кермо йому звично. До війни він працював водієм на фургоні. Тоді доводилось довгими годинами, без перерви, бути в дорозі.
«Найскладніше було ночами не спати. Працював без напарника. Тисячі кілометрів намотував. На годинку-другу зупинишся, перепочинеш і далі в дорогу», — розповідає він.
За його словами, робота водія складна, виснажлива і дуже відповідальна. Бо коли ти в дорозі, не можна губити концентрацію. Маршрутні листи чітко визначені, а таймінги суворі. Попри погодні умови або фізичну втому, товар має бути доставлено вчасно.
На відміну від багатотонних фур, водії на фургонах часто курсують без напарника, тож перепочити на шляху не вдається.
У рідному селі на Михайла чекає дружина та двоє синів: 12-річний Артем і 6-річний Микита. Хоч і не завжди вдається, втім, чоловік намагається щоденно виходити на звʼязок із найріднішими.
«Мрію, щоб швидше українське військо перемогло ворога, щоб я міг спокійно жити і приділяти увагу дітям. Бо через те, що багато років по заробітках їздив, дуже мало уваги приділяв старшому», — розповідає боєць.
Михайло підкреслив, що його дружина, насправді, багато сил вкладає у виховання дітей.
«Сподіваюсь, що наздожену втрачений час. Як би там не було, хлопці потребують батька. Але я роблю все, щоб бути для них гідним прикладом», — підсумовує чоловік.
Як повідомляла АрміяInform, велика війна застала Сергія у відрядженні на заході України. Почувши про обстріли Києва, він не вагався та повернувся до столиці.
