Йдеться вже не просто про окремі пожежі на нафтопереробних заводах (НПЗ), а про послідовне виведення з ладу виробничих потужностей, порушення…
Між бойовими завданнями намагався потішити побратимів смачними стравами.
Роман спершу вступив до лав тероборони, а згодом продовжив службу у складі 5-ї штурмової бригади. Півтора року боровся з росіянами на гарячому Донецькому напрямку. Загинув під час бойового завдання поблизу населеного пункту Іванівське Бахмутського району.
Роман народився в Підгородньому на Дніпропетровщині 18 березня 1983 року. Згодом сім’я Гармаша переїхала на Тернопільщину, де мешкала родина мами. У 2001 році хлопець закінчив місцеву школу в селі Малий Ходачків. Того ж року його призвали на строкову військову службу, під час якої закінчив 113-ту військову школу молодших спеціалістів з присвоєнням кваліфікації «Кухар третього розряду». Повернувшись додому, працював у будівельній та дорожній сферах, а також за кордоном.
«Роман був моїм старшим братом. Завжди турбувався про мене, був другом і підтримкою не лише в дитинстві, а й у дорослому житті. У сім років я отримала важкі опіки. Поки батьки мчали додому з лікарями, зі мною був брат. Я досі пам’ятаю його підтримку і слова: „Потерпи, сестричко“», — розповідає сестра Світлана.
За її словами, Роман змалку був добрим, рідні і друзі часто називали його Ромашка. І побратими спершу так називали. Потім він отримав позивний «Кухар» — через любов до приготування їжі.
«Удома він тішив нас стравами на вогні — робив чудову рибу і картоплю на мангалі. Коли була вільна хвилина між бойовими завданням, намагався порадувати смачними стравами побратимів», — додає жінка.
У перші дні повномасштабного вторгнення Роман вступив до лав тероборони. Згодом вирішив захищати державу у складі 5-ї штурмової бригади, в/ч А4010.
«Говорив, що не може залишатися вдома у такий тяжкий час для країни. Ми розуміли, що так станеться. Адже Роман поступово скуповував необхідну амуніцію, готувався», — пригадує Світлана.
Військового спершу відправили до Краматорська. Далі були такі гарячі напрямки, як Часів Яр, Бахмут та його околиці, Костянтинівка, Кліщіївка, Покровськ.
«Він служив на посаді солдата командного пункту батальйону зв’язку. Згодом, уже маючи репутацію надійного фахівця, працював в оперативному підпорядкуванні батальйону розвідки й свідомо обирав найважчі ділянки роботи, де потрібні холодна голова, точність і витримка», — розповідає сестра.
Уся родина з нетерпінням чекала відпусток Романа, коли він міг хоч на короткий час вирватися додому.
«Я завжди зустрічала і проводжала брата. Брала із собою щось солодке, яке він дуже любив. Коли він приїздив, то обов’язково йшов на риболовлю. Там насолоджувався тишею і спокоєм, відновлював сили. Відчувалося, що це йому дуже потрібно. Мені добре запам’яталося, як у останні пів року перед загибеллю Романа на мої запитання, що йому передати, чого ти хочеш, він відповідав: „Спокою“», — пригадує Світлана.
Свій останній бій захисник прийняв 18 вересня 2024 року поблизу населеного пункту Іванівське Бахмутського району Донецької області.
«Перед виїздом на позиції Роман мені написав, що з ним не буде зв’язку і він зателефонує через тиждень, коли повернеться. Вони вийшли на бойове завдання увечері 18 вересня з міста Костянтинівка. Обстріл був великої інтенсивності. Як ми дізнались пізніше, того злощасного вечора дуже близько біля Романа лягла міна, але по рації він ще відповів, що цілий. Кілька хвилин по тому пролунало ще два вибухи, після цього на зв’язок Роман більше не виходив. Він потрапив під вогонь окупантів і отримав вогнепально-осколкові наскрізні поранення, несумісні з життям», — пригадує жінка.
Із 18 вересня військовослужбовця вважали зниклим безвісти. Через два дні, після наказу щодо пошуку в районі вогневої позиції, побратимам вдалося знайти та евакуювати його тіло з поля бою.
«Ми впізнали Романа по вервичці і хрестику, який йому подарувала мама. А також по шраму на нозі, яка лишилася напівцілою…» — розповідає Світлана.
За її словами, після загибелі брата їм зателефонував командир і сказав, що воїн до останнього був вірним присязі, прикладом воїна честі, гідності та надійного плеча в бою і що його загибель — велика втрата для підрозділу.
Роман планував під час відпустки поїхати разом із дочкою в Карпати. Він мріяв про повернення до рідних, створення власної сім’ї та мирне життя після Перемоги, але не судилося. Загибель воїна стала великою втратою для його рідних, друзів та колег. Йому назавжди 41 рік.
«Мій син мав багато планів, які не встиг утілити в життя. Завжди допомагав усім, хто цього потребував. Дуже хотів та мріяв про нашу Перемогу — це було чи не найбільше його бажання. Він був нашою опорою, а тепер — вічний біль і безмежна скорбота», — ділиться спогадами мама Романа Марія.
Романа Гармаша поховали в рідному селі Малий Ходачків.
За особисту мужність, самопожертву і героїзм воїна нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). 24 серпня 2025 року захиснику посмертно присвоїли звання «Почесний громадянин Великобірківської територіальної громади». Родина військовослужбовця створила петицію з проханням присвоїти йому звання Героя України.
«Роман любив Україну не на словах — він довів це власним життям. Я щиро вірю, що його відданість службі, його незламність, його безмежна любов до України та непохитна віра в Перемогу заслуговують на найвищу нагороду — звання Героя України. Щиро просимо про підтримку», — зазначає сестра Світлана.
У Романа залишилися донька Софія, сестра Світлана та мама Марія.
Світла пам’ять і честь Герою!
Фото з сімейного архіву
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
