Щоб на власні очі побачити, як формується еліта українського війська, кореспондент АрміяInform відвідав навчально-тренувальний центр Сил спеціальних операцій. Саме тут…
Відвів підбитий літак від села на Миколаївщині, зберігши десятки життів.
Тарас Редькін народився 2 жовтня 1996 року в Харкові. Дев’ять років займався вітрильним спортом, входив до резервного складу збірної України в цій дисципліні. А ще завдяки батькові, який працював на Харківському авіаційному заводі й часто брав сина із собою на роботу, Тарас любив небо й літаки.
Хлопець не тільки знав зсередини особливості авіаційного виробництва, а ще дуже багато спілкувався з льотчиками — цивільними і військовими. І він зробив свій вибір: після закінчення школи вступив до Харківського національного університету Повітряних сил імені Івана Кожедуба на спеціальність «Льотна експлуатація та бойове застосування літаків».
За роки навчання в університеті Тарас Редькін опанував декілька типів літаків: ХАЗ-30, Л-39 та МіГ-29, мав понад 200 годин нальоту. Після закінчення навчання у 2019 році почав службу в бригаді тактичної авіації Повітряних Сил ЗСУ. Молодий офіцер обожнював польоти, тому весь час намагався вдосконалюватись у своїй спеціальності, завжди був напоготові виконувати поставлені бойові завдання. На літаку МіГ-29 здійснив понад 350 вильотів.
На початок повномасштабної війни офіцер обіймав посаду заступника командира ескадрильї — штурмана 204-ї Севастопольської бригади тактичної авіації. З перших днів великої війни обороняв українське небо. Його роботою було перехоплення та знищення крилатих ракет, забезпечення бойових дій штурмової та бомбардувальної авіації, завдання авіаційних ударів по засобам ППО противника. А це — постійний ризик. З бойових вильотів пілота чекала кохана дружина Катерина. Вона пригадує, що до війни вони не раз обговорювали із Тарасом усе, що може статися, про катапультування — теж. У ніч із 23 на 24 лютого льотчик-винищувач Тарас Редькін заступив на чергування.
«Ніколи не забуду ту ніч. (…) Вже після 3-ї подзвонили колеги: „Збирайся! Тривога! Бойова!“ В ту ніч Тарас разом із іншими льотчиками вивели техніку з-під ворожого удару, передислокувались. З того часу побути разом хоч кілька годин стало справжньою розкішшю. …Він завжди стримано без особливих подробиць розповідав про бойову роботу. Лиш з часом ділився, що його не раз брали на приціл, що аеродроми потрапляли під ракетні удари», — згадує дружина.
У травні 2022 року Тарас зробив Катерині пропозицію, вони запланували, що рівно за рік, у 2023-му, обвінчаються, запросять батьків та друзів. «Уже 18 травня ми придбали обручки, та розписатись все не виходило через проблеми із документами, паспорт залишився на аеродромі у машині, на жаль, вже покійного товариша. Тож розпис довелося відтермінувати. Та прикро не те, а що на розписі був лише тато Тараса, оскільки мама із братом — за кордоном, а мої батьки — із Миколаївщини. Ви навіть не уявляєте, як ми чекали ротації, що ось-ось мала бути. Приготували подарунки, мама Тараса відправила йому посилку. Так хотілось хоча б невеличкого свята», — згадує Катерина Редькіна.
За два місяці до трагедії, 14 липня, пара одружилася. Катерина — теж військовослужбовиця, дешифрувальниця польотів. Обидва були у військовій формі. Попри завантаженість бойовою роботою, Тарас намагався якомога більше часу приділяти дружині.
Подарунок планували зробити і колеги: хотіли придбати і укомплектувати пілоту сучасну розгрузку. «Мали таку „ідею фікс“ та, на жаль, так і не встигли її реалізувати. Не вкладається в голові, що ще 10 вересня ми разом із Тарасом сиділи в мене вдома, 11-го востаннє бачились на оперативному аеродромі, звідки розлетілись за різними напрямками. Після ротації планували разом повертатись додому. На жаль, повернулись без Тараса», — згадує побратим Вадим KARAYA Ворошилов.
І Катерина, і колеги Тараса розповіли, як він мріяв про F-16, поглиблено вивчав англійську мову. «Ніколи не міг сидіти на місці без діла, кожну хвилину хотів здобувати перемогу… В одній людині було все: якості, які можна перелічувати безкінечно. Вірний чоловік і справжній офіцер! Теперішнє майбутнє майбутнього», — говорить дружина Катерина.
25 вересня 2022 року майор Тарас Редькін вилетів на виконання бойового завдання неподалік від лінії бойового зіткнення. Побратими пригадують, що того дня він виконував чергове завдання — знищення ворожої ППО самонавідними протирадіолокаційними ракетами AGM-88 HARM. Завдання було небезпечне, оскільки льотчик мав виявити (засвітити) себе для ворожих комплексів ППО і тільки після цього виконати по них пуски ракет. Тарас успішно відпрацював по наземних цілях, а коли вже розвертав свій МіГ-29, щоб повертатися на аеродром, побачив пуск ворожої ракети у свій літак. Це сталося поблизу села Володимирівка Баштанського району Миколаївської області. Пілот ще міг врятуватися, катапультувавшись. В останні миті життя Тарас діяв швидко. Він відвів підбиту машину далі від села, бо знав: літак може впасти буквально на голови людям, вибухнути, спричинити пожежі, зруйнувати будинки…
«У це справді неможливо було повірити, — говорить Катерина. — Напередодні ми розмовляли, а потім, як завжди, ще й переписувалися. Пізно ввечері о 22:31 Тарас написав мені: „Люблю“. Я відповіла: „Дуже“ — і повідомлення було прочитане».
«Він був дійсно талановитим льотчиком, одним із найкращих. Тарас 2019 року випуску, а давав фору значно досвідченішим пілотам… Він, як і зазвичай, результативно відпрацював по наземних цілях, вже розвертався. „Бачу пуски по мені“, — встиг сказати в ефірі. Це було близько 4-ї ранку. Більше на зв’язок не виходив. Ми до останнього сподівались, що Тарас встиг катапультуватись, чекали, що вийде на зв’язок. На орієнтовне місце падіння літака одразу виїхала пошуково-рятувальна команда. На жаль… Колосальна втрата», — згадує його колега KARAYA.
1 жовтня Тараса Редькіна поховали в рідному Харкові, наступного дня йому мало б виповнитися 26 років… У нього залишилися батьки, брат і дружина.
За життя офіцер був нагороджений медаллю «За військову службу Україні», нагрудними знаками «Знак пошани», «За зразкову службу».
7 листопада 2022 року Указом Президента України майор Тарас Редькін був удостоєний ордена Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
23 серпня 2023 року в Харкові пам’ять про захисника вшанували відкриттям меморіальної дошки в його рідній школі (нині це ліцей № 142 Харківської міської ради). Також у Київському районі Харкова названо його ім’ям вулицю.
Вічна пам’ять Герою!
Підготовлено Українським національним агентством Укрінформ спільно з Українським інститутом національної памʼяті та онлайн-медіа Міністерства оборони України АрміяInform
