Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Олександру Валентиновичу — 57. У підрозділі його кличуть «Дід»: за плечима — шестеро онуків, десятки років за важелями бронетехніки і війна, яка змусила змінити роль, але не зламала мотивацію.
Про досвідченого бійця розповіли на сторінці Окремої президентської бригади імені гетьмана Богдана Хмельницького.
Важелі замість слів
Позивний «Потєх» він отримав ще раніше — був заступником командира з технічної частини. Майже все життя присвятив керуванню та обслуговуванню БМП: працював інструктором у Бердичівському навчальному центрі, роками навчав молодих солдатів «відчувати» гусеничну машину — її габарити, інерцію та поведінку у складних умовах.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, «Дід» без вагань сів за важелі.
«Було видно: є люди, які можуть, але не хочуть. Я теж боюся за своє життя. Але хтось мусив їхати», — згадує він.
«Бульдог» і передок
Його «робочою конячкою» став бронетранспортер FV432 — «Бульдог». Важка машина вагою до 20 тонн, стара, але надійна. Побратими згадують, що «Дід» умів маневрувати на броні «як кіт поміж вибухами», заїжджаючи максимально близько до позицій.
Тоді це ще працювало.
«На легшій техніці я заходив на 100 метрів від позицій. Це було до FPV», — каже він.
Війна, яка змінилася
З появою масових FPV-дронів ситуація стала іншою. Те, що раніше було ризиком, перетворилося на гарантовану загибель.
«На такій броні, як “Бульдог”, зараз мінімум за п’ять кілометрів тебе вже чують. Це не дорога в один кінець — я просто туди не доїду», — пояснює боєць.
До цього додалися проблеми із серцем — організм почав «натякати», що треба берегти себе.
Нова роль — без списання з рахунків
Сьогодні «Дід» виконує тилові завдання: ремонтує техніку, займається забезпеченням і підтримкою підрозділу. Він не вважає це пониженням чи відступом.
«У війську немає зайвої роботи. Кожен робить те, що може, і це теж війна», — каже він.
Шестеро онуків як головна мотивація
Його позивний — не жарт. У «Діда» велика родина: двоє рідних дітей, пасинок і шестеро онуків — троє хлопців і три дівчинки. Наймолодшій — сім років.
«Найбільший мій біль — що вони ростуть без мене. Але краще так, ніж якби вони росли невільниками на своїй землі».
