Нині створений на основі його шрифтових композицій шрифт «Воля» став частиною впізнаваної айдентики сучасних Збройних Сил України. З нагоди 120-річчя від дня народження Ніла…
Численні художні роботи головного художника УПА Ніла Хасевича надихали українських повстанців до боротьби за власну державу в середині ХХ століття.
Нині створений на основі його шрифтових композицій шрифт «Воля» став частиною впізнаваної айдентики сучасних Збройних Сил України.
З нагоди 120-річчя від дня народження Ніла Хасевича про творчість видатного українського художника та графіка АрміяInform розповіла Марчела Можина.
Довідково: Марчела Можина — українська шрифтова дизайнерка та науковиця, яка досліджує шрифтову візуальну культуру; авторка книги «Історії українських митців. Ніл Хасевич» та розробниця створеного на основі шрифтових композицій Ніла Хасевича шрифту «Воля», який став частиною сучасної айдентики Збройних Сил України.
— Ніла Хасевича часто називають «головним художником УПА». Як би ви схарактеризували його внесок у Визвольний рух, і в чому полягала унікальність тієї ролі або радше навіть місії, яку він відігравав як митець-підпільник?
— Так, Ніл Хасевич, без сумніву, був «головним художником УПА», проте його роль виходила далеко за рамки звичайних замальовок повстанського життя.
Пригадую, у документальному фільмі Михайла Ткачука «Здобути чи не бути», був цікавий момент. Знятий ще на початку 1990-х років фільм містить унікальні спогади колишніх вояків УПА.
Одного з них спитали, коли він роздивлявся стенд з роботами Ніла Хасевича, чи він знає, хто це. Він категорично відповів: «Ні! Я сам художник! І коли потрібні було листівки, як от „Христос Воскрес — Воскресне Україна“, я сам їх багато випустив… щоб піддержати народ».
Ця проста та чесна відповідь, як на мене, дуже показова.
Від початку створення УПА не була єдиною керованою організацією. Повстанські загони виникали стихійно, обʼєднувались або ні, іноді навіть воювали між собою.
ОУН, яка на той момент вже була добре організованою та розгалуженою структурою, взяла на себе місію згуртовувати українських вояків.
Так, Ніл Хасевич, як один з провідних членів організації, зайнявся випуском періодичних видань, розробкою марок, бофонів. Він сформував єдиний візуальний образ, мову, як зараз кажуть, «айдентику» УПА.
Символи та стилістика, які він розробив, формували зовнішній образ УПА, передавали її цінності й історію. Найголовніше — вони обʼєднували!
— В юності Ніл Хасевич пережив важку травму — потрапив під потяг, втратив ногу і змушений був користуватися дерев’яним протезом. Чи можна сказати, що це випробування загартувало його дух та вплинуло на його мистецьку місію? Як ця особиста трагедія відобразилася, на ваш погляд, у його рішучості боротися мистецтвом?
— Трагедії та випробування справді загартовують людину. Думаю, із цим погодиться кожен, хто пройшов через подібне.
У випадку Ніла Хасевича варто пам’ятати, що на переїзді він зазнав не тільки важкої фізичної травми, а й пережив глибокий психологічний шок — на його очах загинула мати. Зрозуміло, що такий досвід не може не змінити людину.
За свідченнями, які мені траплялися, Хасевич був врівноваженим, спокійним, навіть трохи негомінким, але при цьому надзвичайно наполегливим.
У мистецтві він обрав одну з найскладніших технік — дереворит, і досяг у ній видатного рівня. Уже в 1930-х роках він фактично «боровся мистецтвом», але його боротьба була тихою, я б назвала її «лагідною українізацією».
У несприятливих умовах польської міжвоєнної державної політики він оформлював українські книжки, часописи, створював екслібриси, спираючись на традиції наших стародруків.
Початок 1940-х приніс в його життя нову хвилю трагедій. У червні 1943 року була спалена церква в його рідному селі Дюксин, де служили його батько, а згодом і брат Анатолій.
У листопаді того ж року, під час каральної акції було вбито близько 300 його односельців, серед них були батько й тітка Ніла Хасевича. Тієї ж осені в бою з червоними партизанами загинула донька старшого брата Федора, племінниця Ніла Наталка.
На початку 1950-х років Ніл Хасевич писав: «Я втратив усе, та я не можу втратити більше за життя». Попри все, він продовжував боротьбу до останнього подиху.
— Ніл Хасевич поєднував творчу діяльність із життям підпільного борця. З якими найбільшими викликами він стикався як художник у підпіллі? Мається на увазі як задоволення фізичних (не сказати б фізіологічних) потреб, так і психологічний аспект й організаційні моменти — митцю потрібен робочий простір з певними умовами, а також інструменти та матеріали. Як це все було організовано в технічному аспекті?
— Ніл Хасевич прожив десять років у підпіллі, постійно змінюючи псевдо й місце перебування. Його перевозили в суворій таємниці до законспірованих криївок, які часто були звичайними селянськими погребами чи підвалами.
Умови життя й праці в таких бункерах були дуже важкими: він жив у постійному холоді та напівтемряві, а працювати доводилося з тими матеріалами й інструментами, які вдавалося передати через мережу зв’язкових.
Його колишній товариш по Варшавській академії мистецтв Петро Мегик у 1950-х роках писав: «З відбитків видно, як йому вже не вистачає доброго матеріалу, долота тупі, видно сліди великого поспіху, праці в невідповідних підпільних умовах».
Але, як свідчить сам Ніл Хасевич, найважчою для нього була не нестача якісних інструментів, а ізоляція. В одному з листів він пише: «Щодо самопочуття, то відчуваю, що дуже я якось отупів. Буває трудно нараз склеїти декілька речень до купи. Інакше я чувся торік. Тоді мені без порівняння йшла легше всяка робота. Це наслідки того, що я довший час не з ким співзвучним не проваджу виміри думок».
Ці слова дуже точно передають його внутрішній стан: постійне переховування, брак спілкування, фізична виснаженість. Усе це було справжнім випробуванням навіть для такої сильної людини, як Ніл Хасевич.
— Тож умови конспірації та постійної небезпеки відчутно вплинули на стиль і зміст творчості Ніла Хасевича?
— Так, безперечно, це мало величезний вплив. Я вже згадувала про це, наводячи цитату його товариша Петра Мегика.
Треба пам’ятати, що до війни він досконало володів дуже дрібним, філігранним дереворитом. Це видно, якщо подивитися на його екслібриси 1930-х років.
Але в умовах підпілля, коли кожна година могла бути останньою, часто роботи доводилося свідомо спрощувати. Для швидкості, для ефективного тиражування і для того, щоб інші могли легко перемальовувати чи перерізати їх далі.
І ще один важливий момент. В умовах постійної небезпеки художник стає не лише митцем, а й винахідником. Коли немає ресурсів, їх доводиться створювати.
Наприклад, коли в УПА вирішили організувати випуск нагород для бійців, щоб підтримати бойовий дух, це доручили саме Нілові Хасевичу. І він зробив значно більше, ніж просто розробив ескізи медалей. Митець детально описав повний технологічний процес їх виготовлення в підпільних умовах.
Він відмовився від емалі, пояснюючи, що «емальовані відзнаки і ордени, очевидно, були б багатшими, ефектовнішими, але емалювання значно комплікує виконання і ми власними нефаховими силами, без допомоги досвідченого ювілера такі відзнаки виконати не зможемо».
ПІДПИС: Проєкти нагород Української повстанської армії, які пропонував Ніл Хасевич
Для виготовлення спрощених, різьблених відзнак, він запропонував використовувати метал із гільз артилерійських набоїв або переплавляти більшовицькі ордени. Стяжки він придумав фарбувати з фабричних радянських червоних стрічок. Використовуючи інструмент для писанок, закривати розтопленим воском червоне та опускати у чорну фарбу.
— У повстанському русі Ніл Хасевич став творцем унікальної візуальної мови. У чому ви вбачаєте особливість стилю його гравюр і плакатів, та чому саме ця естетика виявилася настільки впливовою в інформаційній війні того часу?
— Особливість стилю робіт Ніла Хасевича полягає в тому, що він зумів створити цей єдиний і впізнаваний стиль. Хасевич був не просто художником, а фактично повноцінним дизайнером, який умів аналізувати завдання і знаходити рішення навіть у найскладніших умовах. Приклад зі створенням нагород дуже добре це підтверджує.
Інший момент полягає в тому, що малювати олівцем значно легше, ніж вирізати зображення на дерев’яній дошці. Проте й різниця у результаті колосальна. Один малюнок залишається одиничним, а дереворит дозволяє отримувати сотні або навіть тисячі відтисків. В умовах інформаційної боротьби це мало життєво важливе значення.
Саме тому його естетика виявилася такою впливовою. Вона була водночас функціональною, чіткою та здатною до швидкого тиражування, що дозволяло ефективно поширювати ідеї та обʼєднувати людей навколо спільних символів.
— Як взагалі було організовано тиражування та розповсюдження творів Ніла Хасевича? Скільки людей і як саме мали змогу їх побачити?
— Важливо розуміти, що всі організаційні процеси підпілля відбувалися в умовах суворої конспірації. Підпільники рідко здавалися в руки енкаведистів. У разі оточення вони вкорочували собі життя і спалювали всі документи, листи та інші матеріали.
Через це свідчень очевидців тих подій і матеріалів, які могли б дати чіткі відповіді на запитання про масштаби та механіку роботи, майже не залишилося. Майже.
На щастя, колишня підпільниця Марія Савчин, дружина полковника УПА Василя Галаси (псевдо «Орлан») і людина з дуже вузького кола, яке контактувало з Нілом Хасевичем, в еміграції написала книгу спогадів «Тисяча доріг».
Тисяча доріг УПА: унікальні жіночі спогади про українське підпілля зберегла Марія Савчин
У ній «Марічка» (псевдо Савчин) розповідає, що «Бей Зот» (псевдо Хасевича) пересилав «Орланові» кліше нових дереворитів. Із цих кліше вона з помічником робила відбитки. Використовували розмножувальний друкарський станок типу «гутенберґівка».
На різьблене Хасевичем дерев’яне кліше наносили шар фарби і притискали його до чистого аркуша. Такі станки дозволяли робити з одного кліше від кількох сотень до приблизно тисячі відбитків.
За спогадами Марічки, кліше і відбитки передавали до підпільної друкарні імені Клима Савура та інших друкарень. Там у разі потреби додруковували текстові матеріали.
Після друкування видання надходили на спеціальні пункти зв’язку. Це були явкові квартири або домівки лояльних селян. Кур’єри забирали звідти наклади для подальшого розповсюдження і привозили назад папір та фарбу для нових відбитків.
Поширення було найбільш небезпечним етапом, і вимагало виняткової обережності та кмітливості. В інструкціях рекомендували розкидати матеріали скрізь, розвішувати їх на придорожніх стовпах і в лісі, ховати в кишені червоноармійських шинелей, підклеювати в радянські книги та газети…
Скільки людей їх побачило, навряд чи хтось скаже. Проте в повідомленні про смерть художника «Орлан» писав, що за час, проведений у підпіллі, Хасевич виконав «понад 150 графічних композицій і понад 90 графічних творів». Тобто це десятки чи навіть сотні тисяч відбитків.
— Яке значення мала графіка Ніла Хасевича для пропаганди УПА та підняття бойового духу повстанців, і чи відомі вам випадки, коли його твори мали вплив навіть за межами підпілля?
— Величезне значення. І для підняття бойового духу бійців, і для пропаганди серед місцевого населення. У той час українські міста і села були буквально нашпиговані більшовицько-комуністичною пропагандою. Хасевич вів інформаційну війну проти ворога, який мав незрівнянно більші можливості. Він не лише малював, а й писав статті, створював лозунги, укладав списки історичних постатей і подій, про які важливо знати й пам’ятати.
Про якісь особисті історії або випадки впливу за межами підпілля мені не відомо. За радянської влади такі сюжети не надто охоче розповідали. А тепер уже не залишилося живих свідків.
Можу навести випадок з підпілля. Марія Савчин, про яку я вже згадувала, у своїй книзі описує, як, виконуючи обов’язки зв’язкової, потрапила в полон. Під час обшуку в неї знайшли сатиричний журнал «Український перець», який оформлював Ніл Хасевич. Карикатура на Сталіна, виконана Хасевичем, привернула увагу енкаведиста настільки, що він заглибився в читання і навіть не помітив, як «Марічка» втекла.
— Шрифт «Воля», який ви розробили на основі шрифтових композицій Ніла Хасевича, можна сприймати як своєрідний міст між минулим і сучасністю. Що спонукало вас створити цей шрифт, і яку головну ідею чи дух епохи УПА ви прагнули передати сучасному поколінню через цей дизайнерський проєкт?
— Я почала працювати над шрифтом «Воля» в перші дні широкомасштабного вторгнення. Ті дні важко описати, все здавалося ніби в тумані. Пам’ятаю, як сиділа у сховищі і відчувала потребу робити щось корисне. Тоді я просто взялася за те, що вмію робити найкраще — створювати шрифт.
Спочатку не було конкретної мети передати дух УПА або якусь ідею. Було важливо, щоб люди дізналися про Ніла Хасевича, його творчість і боротьбу. Мені здавалося, якщо навіть кілька людей звернуть на це увагу, то робота не буде марною.
Коли військовослужбовець та дизайнер Тарас Іщик з колегами використали шрифт в айдентиці ЗСУ, цей зв’язок минулого і сьогодення став дуже очевидним.
УПА тоді, як і ЗСУ сьогодні, боролися за незалежність України проти того самого ворога, чиї нащадки знову прийшли на нашу землю, щоб убивати й окупувати.
Усвідомлення цього зв’язку дуже важливе. Воно допомагає по-іншому побачити героїчний чин тих, кого радянська влада знищила, намагалася стерти з пам’яті та перетворити на ворогів. І водночас дає можливість відчути свою причетність до минулого, відчути тяглість боротьби, яка триває вже не одне покоління.
Хасевич це прекрасно розумів і сам звертався у своїх роботах до героїв і символів української боротьби: зображав події перших національно-визвольних змагань, бій під Крутами та Базарську трагедію. Тішить, що через шрифт «Воля» цей зв’язок живе далі і стає доступним новому поколінню.
— Які найбільші труднощі виникли у вас під час перетворення літер Хасевича на сучасний цифровий шрифт? Як ви досягали балансу між збереженням автентичного духу його графіки та практичною придатністю шрифту «Воля» для сьогодення?
— Шрифт був створений на основі кількох літерацій Ніла Хасевича, і однією з головних труднощів було зрозуміти внутрішню логіку його побудови. Потрібно було відчути принципи, за якими він формував літери, щоб мати змогу відтворити те, чого не збереглося в джерелах.
Це стосувалося не лише окремих знаків, а й цілих наборів: латинки, цифр і розділових знаків. Фактично довелося зануритися в мислення Хасевича, побачити систему, яка стояла за його графікою, і продовжити її там, де вона обірвалася.
Попри це, баланс між автентичністю та сучасною функціональністю знайти було не так складно. Графіка Хасевича, навіть створена понад 70 років тому, дивовижно сучасна. Вона має виразність і конструктивність, які природно лягають у цифровий формат.
Моє завдання було радше не «осучаснити» її, а акуратно дати їй можливість працювати в сьогоднішньому контексті, не втрачаючи її характеру.
— На ваш погляд, чи залишається естетика та творчий підхід Ніла Хасевича актуальними для сучасних українських дизайнерів, і чи помічаєте ви прояви його впливу на візуальну культуру сьогодення — можливо, у графічному дизайні, ілюстрації або навіть у масових образах під час нинішньої війни?
— Мені дуже приємно спостерігати, як сучасні українські дизайнери дедалі частіше звертаються до спадщини мистців ХХ століття: цитують їхні роботи, переосмислюють їх, знаходять у них натхнення для своїх проєктів. Це природний процес повернення до власних коренів, який був нам довго недоступний.
Особливо це помітно зараз, у листопаді, коли відбувається щорічний всеукраїнський культурно-освітній марафон «Літеропад», присвячений українській кирилиці. У соцмережах, зокрема в інстаграмі, можна побачити чимало звернень до творчості Хасевича, а також до робіт його сучасників і колег, з якими він був знайомий: Павла Ковжуна, Петра Мегика, Петра Андрусіва, Святослава Гординського, Олени Кульчицької та багатьох інших.
Також хочу згадати ще один важливий проєкт. У 2022 році Олександра Корчевська-Цехош, графічна й діджитал дизайнерка, арт-директорка та дослідниця дизайну з Рівного, створила дизайн пам’ятної відзнаки «Слава Рівненщини».
Її багатий на символи підхід поєднав елементи трипільської культури та візантійської спадщини, але водночас містив пряме звернення до графіки Ніла Хасевича. Усередині медалі розміщено овальний щит, запозичений із макетів бофонів, а напис виконаний шрифтом «Воля».
Дуже промовистим є рішення використати червону емаль. Для мене це своєрідне нагадування про те, що сьогодні Україна має незрівнянно ширші можливості й ресурси, ніж повстанці, які продовжували свою боротьбу понад десять років.
— Через такі проєкти, як ваш шрифт «Воля», ми фактично «озброюємося» власною історією та культурою. Як ви вважаєте, наскільки важливими є дизайн і мистецтво для продовження збройної боротьби у символічному вимірі?
— Дизайн і мистецтво, культура в цілому є надзвичайно корисним інструментом для насичення інформаційного поля українським змістом, сенсами та голосом.
Боротьба триває, вона триватиме й після Перемоги. Потрібно всіма способами укорінювати нашу суб’єктність, розповідати нашу правду й надихати тих, хто бореться за свободу.
Ілюстрації надала Марчела Можина та з відкритих джерел
