У повітрі були сотні ударних безпілотників, крилаті ракети, балістика — і ще один «Орєшнік». Це вже третє відоме застосування цієї балістичної ракети середньої дальності проти…
33-річний командир гірсько-штурмової роти Андрій «Куба», який пройшов шлях від солдата до офіцера та пережив найжорстокіші бої, розповів, що своєю головною місією на війні вважає максимальне збереження особового складу.
Про його історію розповіли на сторінці 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Наприкінці лютого 2022-го Андрій разом зі своєю будівельною бригадою закінчував стелити дах на Буковині. Коли дізналися про вторгнення, він сказав: «Закінчимо з цією хатою — йдемо воювати…». Через кілька днів він добровільно пішов у військкомат.
Свій бойовий шлях він розпочав біля Оріхова на Запоріжжі, а найжорстокіші бої пройшов на Херсонщині та під Бахмутом. «Особисто мені було легше йти на штурми на Херсонщині, ніж стояти в обороні на Донеччині», — згадує він.
У цих боях Андрій тричі отримував поранення й важкі контузії. «Після однієї важкої контузії я сам пішов на точку евакуації й по дорозі вісім разів відключався. Але дійшов», — розповідає він.
Саме під Бахмутом загинув його найближчий друг Анатолій «Кіндер» Горський. «Ми спали в одному окопі, їли з однієї тарілки… Моя дружина, знаючи про нього з моїх розповідей, завжди клала в посилку кілька шоколадних „Кіндер-сюрпризів“ для товариша…», — ділиться болем «Куба».
Пройшовши шлях від солдата до головного сержанта взводу та оператора «Джавеліна», він за наказом командира пройшов офіцерські курси та прийняв під командування гірсько-штурмову роту. «Чесно кажучи, я остерігався цієї посади, бо… розумів, скільки відповідальності на командирі. Але швидко освоївся завдяки нашому колективу», — каже він.
За час повномасштабної війни Андрій вдруге став батьком, а зараз разом із дружиною чекає на третю дитину.
«Сім’я, рідні — найголовніші для мене люди, саме за них я воюю в першу чергу. Мої рідні дуже сильно за мене моляться, тому я досі живий. І так само в інших хлопців. Наші рідні вірять, що ми вціліємо, тому моя головна місія — максимально зберегти особовий склад. Ми маємо повернутися додому…», — підсумовує командир.
Як повідомляла АрміяInform, дев’ятнадцятирічна Анастасія, яка двічі тікала від війни, а у 18 років добровільно пішла до Збройних Сил, розповіла про свій шлях від відчаю на тренуваннях до перших двох збитих російських дронів-камікадзе «Молнія».
