Сьогодні виповнюється два роки від початку Курської операції — безпрецедентної за задумом і виконанням кампанії, яка перенесла бойові дії на територію держави-агресора. Цей крок…
Військовий 47-ї окремої інженерної бригади ЗСУ Олександр Собін пройшов через особисті втрати, інфаркт на фронті та важкі бої, але знову повернувся у стрій.
Історію бійця оприлюднили на сторінці 47-ї окремої інженерної бригади ЗСУ.
Олександр родом із Миколаївщини. Він найстарший у багатодітній родині: брат, три рідні сестри та ще одна — удочерена його батьками. Народився у 1987 році. До війни мав звичайне життя: працював охоронцем, вантажником, фасадником. У 2006 році служив у патрульній міліції, де здобув навички поводження зі зброєю, що знадобилися згодом.
Після роботи на будівництві та знайомства з майбутньою дружиною Вікторією він жив у Кривому Розі, виховував сина Матвія, мріяв поїхати на заробітки до Чехії. Але лютневий ранок 2022 року все змінив.
«Я трохи знав, що таке війна — мій батько був в АТО, у Широкиному. Я навіть хотів їхати туди, але він відмовляв. Казав: „Якщо маєш воювати — то тільки коли прийде твій час“. Ну… прийшов», — згадує Олександр.
У перші дні повномасштабного вторгнення разом із товаришем він повернувся на Миколаївщину. 27 лютого вони вступили до лав 79-ї десантно-штурмової бригади, у розвідроту.
Його шлях пройшов через Бахмут, Сєвєродонецьк, Ямпіль, Мар’їнку.
Перша втрата сталася під Ямполем:
«Загинув побратим від роботи ДРГ. Потім ще кілька хлопців. Їхали вночі, а окупанти підірвали міст. Влетіли в річку — глибина 13 метрів. Бронежилети потягнули на дно. Вижив лише той, хто встиг скинути вагу».
Перший контактний бій відбувся 18 червня 2022 року під Сєвєродонецьком. «Зайшли на позицію. На всю округу волало українське радіо — думали, свої. Пішли запитати… А там — окупанти. Почали вискакувати звідусіль. Хаос, паніка. Нас було 12–14, залишилося кілька. Багато поранених. Того дня зник безвісти мій товариш, з яким ми разом записувалися до армії. У мене тоді дах поїхав», — згадує Собін.
Після важких боїв у Мар’їнці його стан погіршився, і ВЛК визнала його непридатним для служби в ДШВ. Він потрапив до 47-ї окремої інженерної бригади.
Там пережив інфаркт. «Якось пішов на перекур — стало зле. Побратими відправили до медпункту. Виявився інфаркт у 36 років. Дякую нашій медику Олі Киричук, яка врятувала мене», — каже він.
Після лікування знову повернувся до служби. Під час одного з завдань у його групу прилетіла граната. «Кричу: „Лягай!“. Хлопці не встигли швидко зреагувати. Наслідок — я цілий, а всі „трьохсоті“. Довелося витягувати», — згадує воїн. За це він отримав два тижні відпустки.
Нині служить на Покровському напрямку, де найбільша загроза від ворожих FPV-дронів. «То копаєш, то газуєш. Головне — не проґавити спалах», — каже він.
Про свою силу Собін говорить просто: «Молився тими молитвами, яких навіть не знав. Особливо коли дер землю руками, щоб заритися. Ну, як бачите — живий. Значить, Бог є».
Востаннє бачив дружину 8 березня, коли вона приїхала до нього. Подружжя мріє, щоб війна закінчилася, аби разом ростити сина.
Олександр Собін нагороджений відзнакою Президента України «За оборону держави».
Як повідомляла АрміяInform, патрульний Максим Ендоуров, який наразі воює у лавах Сил оборони, врятував пораненого побратима, попри ризики для власного життя.
