Запорукою спроможності оперативно обмінюватися тактичною інформацією для обох винищувачів стало використання системи зв’язку Link 16, яку інколи умовно називають «військовий Wi-Fi»…
Ця жінка з хижачим позивним «Куниця» в армії з 2024 року, служить в лавах 43 ОМБр.
Вже, як вона сама каже, «рік у небі». Працювала спочатку на «мавіках», а зараз на «матрацах» (Мультикоптер DJI Matrice 300 RTK — авт.) з ретранслятором. Робота ретранслятора полягає в тому, що великий дрон з антеною піднімається, приймається певний сигнал і передається на дальню відстань. Це допомагає, наприклад, долати висоти, піднімати апарат на 700, 1000 метрів і, перебуваючи у низині, ретранслювати нагору сигнал.
— До ретрансляторів з чим працювали?
— Мавіки, розвідка, скиди. Тобто — розвідка, коригування вогню, безпосереднє враження супротивника.
— Який був ваш перший бойовий вихід?
— Це насправді був один із найпростіших виходів. Я працювала з екіпажем класних хлопців. Ще там, на тому самому першому виході, зрозуміла, що можна нескінченно займатися на полігонах, але насправді чогось навчаєшся саме на лінії зіткнення.
— А найважче що було?
— Це був вихід з позиції, коли я була «300». Зі мною було двоє пацанів, теж «300», яких доводилося за руки виводити, бо вони були майже сліпі. Це було на самому початку березня цього року, під Куп’янськом. Працювали якраз на «мавіках» і там була важка ситуація. Треба було працювати «скидами» і періодично закидати пацанам на «нуль» провізію.
Ми сиділи трохи більше кілометра від «нуля». Коли росіяни вирахували нашу точку зльоту, нас буквально всім «накрили». Весь день по нас працювали FPV-шки, а ближче до вечора почало міцно накривати артою, і був один точний удар по бліндажу. У бліндажі спалахнула пожежа, посипалися накати. І мій командир екіпажу висмикнув мене з-під вогню. Ми вискочили, пішли до сусідів-кулеметників. Відсиділи з ними півдня, мені довелося ухвалювати тоді всі рішення за мого командира екіпажу, бо він мав важку контузію, і до того ж фактично осліп — йому засипало повністю очі землею і обпалило. Зараз з ним уже майже все гаразд. Обмежено придатний, але зір відновили. Наш третій побратим зазнав серйозних опіків, він останній вийшов з бліндажу і тому отримав найбільше поранень.
Я тоді прийняла на себе командування. Машина під’їхати не могла, і нам доводилося виходити 3 км пішки посадкою. А я сама зростом метр 56, а мій командир екіпажу — 2 м. І по посадці мені доводилося його за руки проводити і говорити, де переступити через корінь, а де нахилитися під гілкою. При цьому ми всі були контужені, з пошкодженнями слуху, а нам ще треба було слухати небо, на предмет, чи не летять FPV-шки чи «мавіки».
Враховуючи, що це березень і весна, посадка була гола, та ще й проріджена… Загалом, виходили майже добу. До ранку ми перебували на сусідній позиції у побратимів, а вранці «по сіряку» вийшли. І до перевалочного пункту, напевно, ще кілька годин рухалися, де просиділи знову до сутінків, поки туди приїхала машина і забрала нас.
— Загалом, евакуація з «нуля» зараз можлива?
— Так, можлива, але дуже ризиковано і важко. Пам’ятаю, був морально дуже тяжкий момент, коли заїжджала «броня» фактично на «нуль» і забирала поранених пацанів звідти. І все б нічого, але ми не могли в цей момент злетіти, бо ця «броня» їде з РЕБом. І працює бригадний РЕБ по всій ділянці.
І ось найскладніше було чути розриви, не мати змоги підняти дрон, подивитися, що відбувається, щоб знати, що вони їдуть.
— Тобто самостійно екіпажем командувати доводилося лише тоді?
— Не тільки. Я була певний час командиром екіпажу, але мені ця робота не дуже підходить. Мені подобається просто спокійно виконувати свою роботу, бути рівноцінним членом екіпажу. Так, допомагати, де можу і не займатися командуванням. Мені більше подобається бути веденою.
— А який був найскладніший вихід, крім того, де вас накрило?
— Найскладніші виходи — зараз. Морально дуже тяжка робота, не вистачає сну, не вистачає часу для відпочинку, бо працювати треба постійно. І працювати треба якісно, тобто ніде не вдасться сфілонити. Найважче — ось цей графік, коли спиш максимум по півгодини. У мене своєрідний рекорд — 25 хвилин сну за добу.
— І як витримуєте?
— Допомагає любов до України. Я розумію, що роблю, розумію, для чого це роблю. Це дає офігенну мотивацію.
— Ви кажете, дуже складно зараз працювати. У чому основна складність?
— У тому, що росіяни тиснуть безпілотниками, тиснуть артою, тиснуть людьми, переважно людьми. І кожного другого дня ми маємо бути готовими до спроби штурму. Відповідно, ні ранок, ні вечір, ні ніч — поспати ніяк.
Також дуже змінює суть справ на фронті оптоволокно. Тобто туди, куди не дістане звичайна FPV-шка, навіть із ретранслятором — наприклад, пройти пів посадки, бо кущі у нас досі не радіопрозорі — там, де не дозволяє це зробити просто радіозв’язок, там це дозволяє зробити оптоволокно. На «мотузці» можна пройти будь-які кущі і дістатися будь-якої техніки, яка там захована або «зайти» в якесь укриття на СП-шку, навіть на командний пункт.
— Чи вдавалося Вам «заходити» на ворожі командні пункти?
— Так, вдавалося.
— Якщо порівняти себе з собою річної давності, які зміни ви відзначили б?
— Я стала набагато сильнішою, напевно, цинічнішою. Простіше до всього ставлюся. Якщо я прийшла рік тому до батальйону, і хотіла на всіх справити враження, то зараз розумію, що це все не важливо. Важливо виконати свою роботу, зробити її якісно. І з’явилося більше залучення до роботи.
— Чи не шкодуєте ви, що пішли на фронт?
— Жодного разу не пошкодувала. Так, важко, далеко від родини, від рідних, від друзів, але я тут завела нових друзів, які набагато крутіші. Просто неймовірні люди. І особливо усвідомлюється, що це неймовірні люди, коли вони роблять разом зі мною неймовірні вчинки. Ті ж самі виходи з бліндажів, та ж робота по 36 годин поспіль з перервою на півгодинний сон. Переважно молодь, від пацанів до 35. Тобто це якраз та група людей, із якими мені комфортно.
Так, є і люди старші, але набагато менше. Тобто воюю з тими, кого називають Золота молодь. Причому «Золота» у найкращому розумінні цього слова.
Фото з архіву 43 ОМБр
