Вона опублікувала його і написала лише одне слово: «вдома». За цим словом — три роки, десять місяців і один день чекання. Понад два роки…
Високий, з бородою, військовий міцно тисне мені руку:
— Командир батальйону 4-ї окремої важкої механізованої бригади, позивний «Карат».
На запитання, а чому, власне, «Карат» відповідає з лукавою усмішкою: «в каратах вимірюють коштовні камені».
— А якщо без жартів — чому вирішив стати офіцером? У сім’ї військові є?
«Карат» серйознішає.
— Так, військові були. Я ще з дитинства хотів стати або священником або військовим. Але оскільки я зараз з бородою, то я можна сказати військовий священник.
— Борода для солідності чи..?
— Борода тому, що у мене на обличчі шрами, я їх приховую — сліди від «ВОГа» (російська абревіатура пострілу осколкового гранатометного — авт.). Ну і, скажімо так, трохи додає віку та авторитетності. Мені зараз 29, а є в батальйоні солдати набагато старші за мене.
В армію я пішов у 2016 році, до Криворізького батальйону. Займався логістикою, підвозом матеріальних цінностей, звідти я у 2017 вступив до Харківського військового інституту танкових військ НТУ ХПІ на факультет озброєння та військової техніки.
Начальник інституту — тоді ще полковник, а нині бригадний генерал Олександр Серпухов. Ласкаво всі його називають «Дід». Олександр Васильович — потужний командир, який добре навчав людей. Пам’ятаю, що він навіть лаявся, коли курсант крутить щось на техніці, руки в мазуті чи ще в чомусь, і йому подавали руку, привітатися за рукав. Він за це лаяв, брав руку і вітався як годиться. Він завжди говорив: «Не соромся, потисни руку людині, яка працювала, яка чогось хоче навчитися». Завжди з гумором, але іноді був суворим.
— Як для тебе починалась велика війна?
— Ще у грудні 2021 року, перед Новим роком, Олександр Васильович уже розумів, що буде війна. Він розбив усі підрозділи, всі курси, всі факультети на підрозділи, взводи. Я став заступником командира взводу піхоти. 16 березня 2022 року прийшов наказ, нас випустили — магістрами, лейтенантами.
Першу партію відправили до 4-ї танкової, яка тоді формувалася. Я приймав техніку — танки Т-64, Т-72, проводили стрільби, вивірки прицілів, обслуговування — словом, роботи вистачало. Стріляли багато — стріляли в русі, стріляли взводами, ротами, до 10 машин одночасно.
А потім були бої.
— Де саме воювали?
— Підрозділи бригади воювали на різних ділянках. Ізюмська кампанія, Харківська наступальна операція, потім бої в Куп’янському районі, бої за Бахмут.
Пам’ятаю бої за Ізюмський ліс, коли ми форсували річку Сіверський Донець, як ми переправляли машини. Сапери тоді накидали понтони, і там з нашого берега пологий спуск, але вихід на той берег — там горка 4 метри, танк її не візьме. І глиняно-пісочна суміш обсипається, і танк не підніметься, бо різкий підйом.
Тому трохи нижче по руслу річки ми знайшли інше місце, там інженери заклали близько 800 кг вибухових речовин, зробили плавний спуск. І там теж, знову ж таки, треба було туди залітати. І перший танк, який переправлявся, він не зміг вийти на берег. Він йшов з системою ОПВТ (обладнання підводного водіння танків — авт.) Там перед виходом на берег була яма, течія під берегом сильніша, танк почало зносити в бік, словом — були певні труднощі, але ми знайшли вихід — накидали скати, притопили понтон і переправили техніку на той берег, і там уже танки тримали оборону.
А потім були бої за Бахмут — бої важкі. Ми працювали разом з десантниками. За день, бувало, по півтора-два конвеєри вистрілювали, а це 40-50 пострілів, а інколи і до сотні.
Після «м’ясних» ворожих штурмів ми на гусеницях привозили клапті російської уніформи, доводилось їздити по трупах росіян…
Мені доводилось ремонтувати танки в полях. Пам’ятаю, як два наших танки працювали по одній російській позиції, в танк прилетів ПТКР (протитанкова керована ракета — авт.), загорівся динамічний захист, екіпаж контужений, але танк живий, вивіз людей, хоча гіроскоп в системі зірвало, приціл побило… Словом, вистачало різного. Я навчався на інженерному факультеті. Готувався бути техніком. Займався ремонтом машин, замінював мотори, знімав башти, ставив башти на місце, змінював стволи гармат. Все, що могло їздити і ламалося, ми все ремонтували, щоб воно їхало, стріляло, вело бій.
— З появою дронів, наскільки я знаю, тактику довелось змінити?
— Так, ми почали більше працювати з закритих вогневих позицій. Одного разу танк поставили таким чином, щоб ствол піднявся високо. В мене зріст метр 90, так я задирав танк, що передня частина гусениці була в рівень мого носа. І ми влучили на 18 км у бліндаж, ми підняли «крило» (БПЛА літакового типу — авт.), щоб дивитись і побачили, що той бліндаж знищено. Іншим разом били на 8 км та влучили в БТР…
— А яким чином ти опинився в піхоті?
— В грудні 2023 року вже після тривалих боїв, мені приходить пропозиція від начальника озброєння бригади. Він пропонує мені піти в цей батальйон, на посаду начальника штабу.
Я прибув до цього батальйону, щоб тимчасово виконувати обов’язки начальника штабу.
— Незвично було?
Спочатку так.
Готувались до боїв ретельно.
Ми готували штурми 2-3 тижні, робили макети місцевості спеціально на полігонах повністю, з усіма рельєфами. Рили нори і туди садили умовне позначення супротивника. У нас спеціально з’явилися страйкбольні автомати, страйкбольні гранати для відпрацювання, повністю все відпрацьовували. Прилади нічного бачення, якими хлопці користувалися, постійно разом із ними ходили. Коли ми переходили до бойової стрільби, так люди відпрацьовували все як група спецпризначенців. Відпрацьовували нічні штурми, і по завершенню тренувань у нас була підготовлена група спільно з 60-ю бригадою. До речі, там воював молодший лейтенант В’ячеслав Фісюра, він став Героєм України.
Одного разу росіяни вибили наших сусідів, і наших бійців узяли в кільце. Ну, нам довелося пробивати оте кільце. Я сам з людьми пробивався до хлопців. Бої йшли й 7, і 8 годин поки ми пройшли, поки пробили коридор, вивели своїх.
— І все ж таки — у чому основна відмінність піхоти від танкістів?
— Скажу так — піхотою керувати непросто. На повагу піхоти треба заслужити. Вона нікого не шанує просто так. Якщо піхота тебе не поважає, вона не працюватиме. Тому я живу з ними одним життям. Ми створювали підрозділи, я помітив, що вони не одразу могли збитися до колективу. Спочатку вони просто копали ями під бліндажі — і починали між собою спілкуватися, сваритися, потім миритися. Ну, тобто треба збиратися в один кулак і працювати кулаком. Окремими пальцями нічого не зробиш.
Так, пам’ятаю, як ми зробили підрозділ БПЛА. Теж притирались один до одного. Але зараз хлопці по 180, 300, 400 вильотів роблять, відпрацьовують цілі. Вони літають вдень і вночі, вони доставляють посилки, просто знищують цілі, проводять максимально демілітаризацію росії. Але перед цим вони певний час не могли між собою спрацюватись.
А зараз разом — так разом. Разом живуть, разом сплять, разом їдять.
Я закінчив Харківський танковий інститут, начебто танкіст, але насамперед я офіцер, який навчався там і готувався до всіх сценаріїв. Хотів би дати пораду молодому поколінню, яке вже зараз підростає, і планує пов’язати своє життя зі Збройними Силами України. Я їм раджу пройти школу офіцера з усіма елементами загартовування — а це Харківський танковий інститут.
До речі, якщо вас цікавить спеціалізований та аналітичний контент про військову справу — підпишіться на телеграм-канал АрміяInform та на сторінку в інстаграмі.
