Водночас частина із них потребують додаткових роз’яснень, адже не повністю розуміють усі складові механізму поновлення на службу. Про це в коментарі АрміяInform розповіли у відділі рекрутингу 18-ї Слов’янської…
Посада пресофіцера вимагає від людини багатьох знань і навичок, вміння контактувати з різними людьми та доносити свою думку і водночас виконувати задачі, які ставить командування.
Про свій досвід роботи пресофіцера кореспонденту АрміяInform розповів майор Олег Калашников, на 24 лютого 2022 року — пресофіцер 26-ї артилерійської бригади імені генерал-хорунжого Романа Дашкевича.
— Як для вас почалася «велика війна»?
— Ще в жовтні 2021 року наша бригада висунулася на ротацію, тобто ми заступили на стандартне бойове чергування. Зазвичай то було від шести до восьми місяців. Якраз цього дня, коли розпочався повномасштабний наступ, я виконував обов’язки помічника оперативного чергового і мав сумну можливість бачити через камери спостереження, що були тоді на лінії розмежування, як розпочинається російський наступ. А взагалі, наша бригада була розкидана по всій зоні відповідальності, і ми прикривали всю лінію розмежування. Оскільки обстріли з боку росіян почастішали, ми відчували, що готується щось серйозне. І коли розпочався повномасштабний наступ росіян — ми їх зустріли. Ситуація була непроста, фронт рухався, оперативна обстановка навколо часто змінювалося, і іноді було таке, що наші підрозділи навіть не знали, що їх вже починають оточувати.
— Які завдання ви виконували як пресофіцер на той момент?
— Інформація тоді надходила, м’яко кажучи, нерегулярно. Мій добрий товариш — взагалі, він режисер — старший лейтенант Олексій Гончарук тоді взяв на себе ведення сторінки на ФБ. Однак, враховуючи, що в нас не було бойової інформації, ми з ним намагалися робити різний контент, але патріотичного спрямування.
У той же час я намагався знаходити інформацію і просив наших бійців, щоб мені надсилали фотографії, що і де відбувається, і деяку інформацію ми намагалися давати, але давали дуже дозовано, щоби не було в нас негараздів, щоб на нашій сторінці не з’явилось інформації, яка розкриває щось не те ворогу. Були різні ситуації, сьогодні вони здаються смішними, але на той час багато людей були, може, скажімо відверто — налякані, і тому були такі… різні реакції.
— Зрозуміло, то були перші тижні і місяці. Коли почалась, так би мовити, планова робота?
— Реально — коли фронт стабілізувався. Це було наприкінці весни — початку літа 2022 року. Вже був ворог вибитий з-під Києва, вже він був зупинений під Харковом. Ми згодом почали переозброюватись на німецькі системи PzH 2000 (нем. Panzerhaubitze 2000) — я це фотографував просто для себе, тому що тоді ми не виставляли нічого, але розпочалася або точніше відновилася знову пресофіцерська робота. Саме тоді надійшло завдання привезти групу німецьких журналістів, які зробили репортажі, як ці гаубиці працюють. Якщо згадати той час, просто в порівнянні з сьогоденням, як працювали ті ж самі журналісти на наших вогневих позиціях — тоді для них була просто лайт-версія роботи. Зараз це, звичайно, не так.
— Чому лайт-версія?
— Ми приїжджали на позицію. На той час небо було практично чисте, Panzerhaubitze 2000 виїжджала прямо в поле, відстрілювалася, заїжджала спокійно на місце. Журналісти брали інтерв’ю з розрахунком, артилеристи знову виїжджали так, щоб журналісти могли гарно зняти з різних ракурсів.
Ну, якщо раніше в росіян на час відповіді було реально до 20 хвилин — поки засічуть гаубицю на вогневій позиції, доки приціляться, доки відпрацюють… Тобто, доки починалася відповідь, минало чимало часу — до пів години навіть. Це було дійсно досить комфортно — усі все встигали. І розрахунки встигали піти, і всі інші поїхати.
— А тепер вони як працюють?
— А тепер вони навіть не виїжджають. Тепер самоходки, повністю закопані, замасковані. Ствол відкрили, відстрілялися — буквально два-три постріли і все. Щоб не виявили. А раніше можна було накидувати і до 10 пострілів. Дійсно, все змінилося.
— Яке у вас залишилося враження, як у пресофіцера, після роботи з німецькими журналістами? Можна порівняти роботу німецьких та наших журналістів?
— Якщо порівнювати українських і взагалі закордонних журналістів, то наші журналісти… я би так сказав — працювали більш патріотично. Якщо дивитись на самі матеріали, на акценти — наші робили акцент саме на людях, на їхніх емоціях, почуттях, мотивації. Звичайно, вони показували і бойову роботу, однак акцент був на те, що наші хлопці, артилеристи стримують ворога вогнем для того, щоб він не просунувся далі на нашу територію. Ну і, звичайно, розказували про те, що підтримують піхоту.
Іноземні — більше розповідали про саму війну, розповідали про тактичні дії нашої артилерії, хоча були дуже тямущі журналісти, що також порушували і цей особистий напрям. Тобто, якщо сформулювати коротко, наші акцентували увагу більше на людей, зарубіжні журналісти працювали трохи відсторонено, охоплюючи картину загалом.
— Чи бувають конфліктні ситуації, випадки перекручування інформації?
— Так, були і такі випадки, коли журналісти намагалися перекручувати інформацію. Так, з американського видання була в нас група, яку я повіз на бойову стрільбу. Вони брали інтерв’ю і в нашого комбата, і чомусь абсолютно не згадали нашу бойову роботу, зате вони ставили провокаційні запитання. Я був присутній там, деякі запитання зупиняв. А взагалі-то, зарубіжні колеги працювали досить таки адекватно, хоча бували випадки, якби так сказати, свавілля, коли вони дозволяли собі не слухатися пресофіцера. У мене таке було теж з німецькими журналістами, коли я казав, що туди не можна їхати, бо це заборонено, а вони зі мною сварилися, все одно їхали. Взагалі багато хто з них працює адекватно, але буває, що люди не розуміють заходів безпеки. Так, ми одного разу йдемо групою, я кажу, щоб до позиції не знімали, повертаю голову і бачу, що оператор просто знімає нашу лісосмугу. Переходжу на нецензурну мову, дуже різко, фіксер від цього аж присіла тоді. Ну і я на цій нецензурщині кажу: «Ми зупиняємо нашу роботу, повертаємося». Тобто такі ситуації і непорозуміння у нас насправді відбувалися. А загалом, працювали більш-менш адекватно.
— Як вам вдавалося припиняти небажану роботу журналістів, як можна було встежити за тим, що потрапляє в кадр? Ви переглядали ці матеріали потім після зйомок чи вони цього не давали робити?
— Це важкий процес… Багато хто обіцяли давати переглянути матеріали, але часто не надавали, тому що вони, наприклад, були закордонні кореспонденти, вони могли просто виставити, я по факту вже бачив.
Тому мені доводилося працювати на випередження, тобто доводилося просто фізично дивитися, що вони знімають, підходити до їхніх камер, дивитися в моніторі, що потрапляє в кадр, дивитися, щоб не знімали місця, де є топоприв’язка. Тому на позиціях, коли ми працювали, я був дуже жорсткий з ними, зі своїми вимогами і не соромився казати прямим текстом, що я це забороняю знімати.
Також доводилося постійно слухати їхні запитання, коли вони брали інтерв’ю, тому що бували питання, які виходили за зону відповідальності спікера. Так, журналісти ставили запитання, на які має відповідати командир, ну, хоча б рівня бригади, а запитували у звичайного номера розрахунку. Бувало, що ставили запитання і з політичним підтекстом, це теж присікав, доводилося зупиняти роботу.
Фото автора та з особистого архіву Олега Калашникова
