Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Головний сержант роти Михайло — син загиблого у 2014 році офіцера-десантника — розповів про бій, у якому взяв на себе командування, відбив 12-годинний штурм, а потім, під вогнем ворожих дронів, ніс на спині важкопораненого побратима майже кілометр — до точки евакуації.
Про сталеву витримку та успадковану відвагу воїна розповіли на сторінці 32-ї окремої механізованої Сталевої бригади.
З перших днів повномасштабного вторгнення Михайло, який до війни працював бригадиром на будівництві, став до зброї. Пройшов курси лідерства, став командиром відділення, а згодом — головним сержантом роти.
«Бути сержантом — це насамперед бути прикладом. Спочатку показуєш усе сам, а тоді люди тягнуться за тобою», — ділиться Михайло. Його принцип — особиста присутність у найгарячіших точках. «Якщо знаю, що буде контакт із ворогом — вирушаю туди. Головне — в потрібний момент бути поруч».
Цей підхід він блискуче продемонстрував 7 березня 2025 року. Зрозумівши, що ворог готує атаку, він пішки подолав три кілометри, щоб доставити на позицію боєкомплект — і опинився в епіцентрі штурму. Взяв командування на себе — і за 12 годин бою його підрозділ ліквідував дві штурмові групи окупантів.
У тому ж бою важко поранило побратима. Ризикуючи життям, Михайло надав першу допомогу, наклавши п’ять турнікетів.
«Я прив’язав його собі на спину і потягнув. Майже кілометр — до місця евакуації. Поки йшов, по нас лупили FPV-дрони, скиди… Але я не „очконув“. Як завжди: хочеш жити — йдеш», — згадує він.
Під час евакуації поранений непритомнів — і Михайло кілька разів приводив його до тями штучним диханням. Саме це врятувало побратиму життя.
Це лише один з епізодів служби сержанта. Були й бої на Куп’янському напрямку, де з його групи із семи бійців живими вийшли шестеро — і лише двоє без поранень.
Його мотивація — у думках про майбутнє. Вдома на нього чекають дружина, син і донька.
«Після перемоги — додому. Спершу — побачити дітей», — ділиться воїн. Але залишати армію поки що не планує: «Якщо ми підемо — хто вчитиме молодих, як захищати рідну землю?».
Як повідомляла АрміяInform, інструктор з такмеду ССО з позивним «Ден», попри тяжкі поранення обох ніг, зберіг холодну голову — і сам координував побратимів, які рятували його просто під вогнем.
