Наш кореспондент поспілкувався з інструктором одного з підрозділів, де навчають операторів наземних роботизованих комплексів. Він людина скромна, тому представляється коротко…
Війна змінила життя кожного українця. Але є ті, чий досвід — це не просто зміни, а перелам.
Доброволець 57-ї бригади Олександр Роменський — один із тих, хто пройшов фронт, поранення, реабілітацію і нині шукає рівновагу між болем, спогадами й новим «я». У розмові — чесно, до кісток — про те, як війна починалася для нього, що тримало на нулі, і чому людяність — найкращий фронт внутрішнього опору.
— Олександре, як почався Ваш шлях у Збройних Силах України? Що стало тим поштовхом, який змусив стати до зброї?
— У мене є сестра, і на той час у неї було двоє маленьких дітей. Пам’ятаю її відеодзвінок: вона у київському метро, бомбардування, а вона грудьми годує п’ятимісячного сина. Я глянув і просто заплакав. У той момент я зрозумів: я мушу захистити свою родину. Ходив у ТЦК — чотири рази відмовляли. Потім через знайомих потрапив у спецпідрозділ, і вже за два дні я був на Херсонщині. Так усе й почалося. До того — жодного військового досвіду. Тільки знав, як від’єднувати магазин від автомата. Уже наступного ранку — мій перший бойовий вихід.
— Ви згадували, що всі хлопці у групі були «бойові», а Ви — «зелений». Як Вас прийняли?
— Дуже добре. Пам’ятаю, як увечері сидимо, куримо, вони про свої бої в Лисичанську розповідають. Один каже мені: «Малий, розслабся», інші — «не накручуйте, сам усе відчує». І я справді все відчув. Побратими з командиром допомогли підігнати спорядження, волонтери дали бронік, РПС. А головне — була впевненість, що тебе не залишать. Так і було. Витягували одне одного під обстрілами, перев’язували, повзли разом. Це не сміливість — це інстинкт. Усвідомлення приходить уже на базі, через дні. Спочатку ти ніби у VR-окулярах — дієш, але не розумієш.
— Ви були на Херсонщині й Донеччині. Чи відрізняється цей досвід?
— На Херсонщині мені було спокійніше. Місцеві — просто душа. Бабусі приносили сир, топили баньку, чоловік одного разу гусака свого приготував. Ми за 15 хвилин його з’їли. Такі моменти гріють. На Донеччині ж справжнє пекло. Ми стояли за Богданівкою біля Бахмута. Там було важче. Але скажу так: краще ніде не воювати.
— Як Ви переживали поранення і реабілітацію?
— Поранення я отримав під Бахмутом… Спочатку важко було через батьків. Їм боліло за мене — це зводило з розуму. Психіка тоді тонка, ловив флешбеки навіть у Києві. Лікар пояснив: «Це буде». А ще — моменти, коли зусилля ні до чого не приводять. Починаєш сумніватися: навіщо? Я на кілька місяців узагалі відмовився від реабілітації. Це стан, коли здається: досить. Але поступово виходиш. Спів допоміг. Лікар порадив протягувати голосні, потім — слова. Якось почув пісню, відгукнулася. Заспівав рядок — і відчув кайф. Зрозумів: треба далі. Так поступово розвинув у собі новий навик і згодом почав постійно тренуватися співати. Згодом це переросло у щось більше і були навіть виступи з українським зірками.
— Як Вам вдалося опанувати сцену, коли виступали разом з Анною Трінчер?
— Було страшно. Я хвилювався, що запнуся і не зможу видати й слова. Але ми тренувалися. Я вивчив усе — де буде звук, де світло, де хто сидить. Коли вийшов на сцену — заплющив очі, увійшов у стан, просто співав із нею. Забув, що це сцена. Повернувся вже тоді, коли пісня закінчилася й зал аплодував. Для мене це була вправа на відчуття. Але це дало мені величезний поштовх.
— Що відрізняє пересічного громадянина від воїна?
— Можливо, відповідальність. Але кожен із нас ішов захищати дім. Хтось за батьків, хтось за дітей, хтось — бо це його земля. Я просто хочу прожити це життя так, щоб коли прийде момент, і я подивлюся Богу в очі — не було соромно. Щоб не довелося відводити погляд.
— Ви згадували гумор на фронті. Він справді рятує?
— Без гумору ніяк. Інакше дах поїде. Пам’ятаю, побратим намагався сходити в туалет, а кожного разу як тільки сідав — прилітала 120-ка. Третій раз — він уже летить щучкою в окоп, а я кричу: «Ти встиг?» — «Звісно!» І ми регочемо. Таких моментів багато. Це чорний гумор, але він тримає.
— Що стало Вашим «якорем», коли було найважче?
— Можна сміятися, жартувати — але це захисна реакція. Бо насправді всередині все по-іншому. Мене досі тригерять ударні БПЛА. І ці дурні запитання типу: «Що з тобою?» — хочеться кричати. Якщо ти не мій друг, не лікар — навіщо? Я тоді просто віджартовуюсь. Бо якщо дам собі зайти в агресію — важко зупинитися.
— Чи будуєте Ви плани на майбутнє?
— Конкретно — ні. Хотів би просто поїхати у гори з собакою. У мене є пес, якого підібрав на Херсонщині. Хочеться тиші.
— Що б Ви сказали цивільним, які не розуміють, через що проходять військові?
— Просто будьте людьми. Елементарно. Якщо бачиш, що людина кульгає — пропусти. Якщо хтось важко дихає — не штовхайся. Це звичайна людяність. Ми всі — одна родина, і ворог у нас один. Не треба шукати винних серед своїх. Бути людиною — це особисте рішення кожного.
— Хочете додати щось від себе?
— Дуже хочу, щоб був закон про гучні вихлопи. Якщо ганяєш із ревінням — штраф пів вартості авто. Другий раз — продати машину і гроші на ЗСУ. Бо коли мимо шпиталю пролітають такі тачки, а поранені вивертаються від болю — це не нормально. Ми у війні. Час бути свідомими.
