Самовільне залишення військової частини не припиняє військову службу. Водночас період СЗЧ не зараховується до строку військової служби, вислуги у військовому…
Колись — «обмежено придатний» інженер-будівельник, сьогодні — нагороджений відзнакою «Військової доблесті» командир механізованого взводу, який пройшов пекло під Покровськом та довів собі, що може захистити рідних.
Про шлях бійця розповіли на сторінці 32-ї окремої механізованої бригади.
28-річний Олексій, командир механізованого взводу, служить у 32-й бригаді з грудня 2024 року. У цивільному житті він був затребуваним інженером-будівельником на Полтавщині. Через травму, отриману на будівництві, мав у плечі металеву пластину і довго вважався обмежено придатним. Проте війна та потреба у кваліфікованих командирах змінили все — у ТЦК йому запропонували пройти навчання на офіцера.
«Адаптація дуже мені допомогла, допомогла перебороти страх, буду казати відверто. Я став більш впевненим, коли відчув, що зможу дати раду з будь-якою зброєю у найскладнішій ситуації», — згадує Олексій підготовку після Львівської академії Сухопутних військ.
Бойове хрещення молодий офіцер пройшов під Покровськом, де наприкінці січня його підрозділ разом з бійцями ГУР брав участь у відбитті ворожих окопів. Саме там його група потрапила у справжнє пекло.
«Нас побачила ворожа аеророзвідка — почали крити з усього. Ми пересиджували в „бочці“ (мобільному укритті), — розповідає Олексій. — Двері металеві один удар витримали, потім випали. Нас почали газами викурювати. Вночі були штурми. Ворог до нас ліз, ми відбивалися. БК вистачало, нічники теж були».
Після атаки FPV-дрона ударна хвиля відкинула командира. «Наслідки — контузія та отруєння газами. Нудило, з правого вуха кров пішла, з очима щось було, дезорієнтація, — згадує він. — Попри все, окопи відбили й закріпилися».
Найважчим у бою офіцер вважає не власний страх, а паніку підлеглих. «Паніка, як блохи, — стрибає від одного до другого. Найважче — опанувати не свою паніку, а підлеглих. Вони ж на тебе дивляться, сподіваються», — ділиться він. І бійці це цінують. Олексій згадує, як один із солдатів на позиції почав читати вірш «Любіть Україну», і це стало своєрідним гаслом для всього підрозділу.
Своєю головною мотивацією він називає бажання «довести, не комусь там, а передусім самому собі, що можу захистити своїх рідних, бо це обов’язок кожного чоловіка». Вдома на нього чекають мати, дружина та дворічна донька.
Після перемоги Олексій мріє не повертатися на будівництво, а працювати на землі, яку отримав у спадок. «Може, на будівництві доріг я б знову чималі гроші отримував, але зараз розумію, скільки часу я змарнував на тих заробітках, не спілкуючись з рідними щодня. Найбільше бажання зараз — щоб війна закінчилася, і всі ми повернулися живі й здорові додому», — каже командир.
Як повідомляла АрміяInform, на Покровському напрямку ворог постійно тисне малими групами піхоти, використовуючи мотоцикли та навіть самокати, а для «мотивації» штурмовиків російські командири, за даними перехоплень, застосовують побої та приниження.
