Від самого початку широкомасштабного вторгнення «Яструби» ефективно й ефектно б’ють окупантів на сході та півдні України, застосовуючи широкий спектр безпілотних літальних апаратів — від…
Коли у 2014 році починалася російсько-українська війна, Лесі було 11 років. Нині вона — навідник артилерії
Для військовослужбовиці 39-ї окремої бригади берегової оборони 30-го корпусу морської піхоти Лесі на позивний «Флінт» війна триває 11 років. Як починається агресія — вона бачила в рідному Донецьку, змушена була залишити рідний дім. І вже тоді, каже, вирішила, що стане військовою — для помсти ворогам.
«Флінт» приєдналася до 39-ї окремої бригади берегової оборони. Була водійкою, доправляла екіпажі БПЛА на позиції, тепер — навідник артилерії.
Вона прагне розвиватися та вдосконалювати знання, і про свій вибір анітрохи не жалкує. Однак для своїх маленьких доньок-близнючок прагне іншої долі.
— Я не хочу, щоб мої дівчата воювали. Я хочу, щоб вони жили в мирній, незалежній, вільній Україні, носили сукні, навчалися, подорожували. Власне, для цього я залишаюся тут, — говорить військовослужбовиця.
«У якийсь момент зрозуміла, що тиша лякає мене ще більше, ніж вибухи»
… Навесні 2014-го тато завантажив речі в машину і пообіцяв Лесі, що вони виїжджають буквально на тиждень. Поїхали до бабусі в Галицинівку. Спочатку, каже Леся, страшно не було, вона була впевнена, що скоро знову буде вдома. Коли почалися обстріли, разом із жахом прийшло усвідомлення, що на швидке повернення можна не розраховувати.
— По-справжньому стало страшно, коли росіяни почали гатити з літаків. Я прокинулася о 4-й ранку від звуку, який з того часу так і не змогла забути. З часом звикла, почала навіть розбиратися, де і що стріляє. Танки, гаубиці, САУ. А в якийсь момент зрозуміла, що тиша лякає мене ще більше, ніж вибухи. Зрештою, так, війна мене сформувала, бо я в ній жила, — розповідає «Флінт».
У 13-річному віці родина переїхала до Одеси. Там Леся чи не вперше зрозуміла, наскільки відрізняється її реальність від життя в мирному тилу.
— Однокласники мене запитували: «У вас там що, війна?» А я не могла знайти з ними спільну мову, бо ми банально одне одного не розуміли, нам не було про що говорити. У тих дітей — соцмережі, якийсь двіж, а я навіть жодного співака модного не знала. Я не знала нічого з того, що цікавило моїх однолітків у мирному місті. Вони здавалися мені такими сучасними, йшли в ногу з часом. А що я могла їм розказати? Хіба що, як стріляє «Град», артилерія чи міномети.
«Три місяці приходила до ТЦК і вмовляла мене мобілізувати, навіть сварилася»
Зрештою, воєнне дитинство стало поштовхом до великої мрії: Леся дуже хотіла стати військовою.
— Я якось вирішила, що буду снайпером. Заявила, що в школу ходити не буду, заміжжя та діти — це не моє, я хочу в армію. З 2014-го довкола себе я постійно бачила військових, мені подобалася форма, їхнє життя, зброя. І я тоді вважала, що мій шлях визначено. Пішла в молодіжний рух «Правого сектору», а коли виповнилося 18, одразу вирішила укласти контракт. Але мене не взяли. Я сиділа біля КПП і плакала, бо життя на цьому, здавалося, закінчилося.
У 2021 році Леся стала мамою двох дівчаток-близнюків. Коли в лютому 2022-го почалося широкомасштабне вторгнення росії, вона буквально розривалася навпіл. З одного боку, крихітні доньки, які потребували мами, з іншого — бажання доєднатися до війська.
— Почали гинути мої близькі друзі. І в мені постійно жила жага помсти — за них, за рідний дім, якого мене позбавили росіяни. Звісно, я намагалася перебороти себе. Влаштувалася на роботу, доглядала за дітьми. Але зсередини мене гризло відчуття, що я не там, де маю бути, — ділиться переживаннями «Флінт».
Зрештою, дилему вирішив тато Лесі. Минув уже рік від початку великої війни, дівчатка трішки підросли, і він сам завів розмову з донькою.
— Сказав: «Я бачу, що ти не знаходиш собі місця. Іди, доню, до армії, не ламай себе. Роби те, що ти вважаєш правильним. З дівчатками допоможемо, будемо поряд, за це не хвилюйся». І я нарешті зважилася. Але зважитися — одне, а потрапити в армію — інше. Мене довго не брали. Я, мабуть, три місяці приходила до ТЦК і вмовляла мене мобілізувати. Вже сварилася, мовляв, ви людей на вулицях шукаєте, а я до вас сама прийшла.
Одного разу, коли Леся вчергове стояла під ворітьми ТЦК, туди приїхав представник 39-ї бригади. Запитав, чи дійсно дівчина хоче служити, який має досвід, в якому підрозділі хоче працювати.
— А я була настільки вмотивована, що ладна була все робити! Сказала, що маю водійські права. «Водієм будеш?» — «Буду!» Так я потрапила в бригаду. І я досі дуже вдячна людям, які в мене повірили, — говорить «Флінт».
«Найважче було завоювати довіру хлопців»
Спочатку, каже «Флінт», її не відпускали на виїзди. Новенька, ще й дівчина. Але вона так щиро рвалася працювати, що зрештою командири погодилися. Їй потрібно було відвезти екіпаж на точку, дочекатися, доки хлопці закінчать роботу, і забрати їх з позицій. Іноді таких виїздів було по кілька на день.
— Бувало, що навіть не встигала поїсти. Але найважче було завоювати довіру хлопців. На початку вони сідали до мене в машину з пересторогою — дівчинка за кермом, на передовій. Але з часом побачили, як відповідально я ставлюся до роботи, і довіра з’явилася. І я просто намагалася її не підривати, а показувати, що вмію і хочу працювати. Чи були небезпечні виїзди? Так, траплялися випадки, коли потрапляла під обстріл дорогою. Якось довелося пішки майже два кілометри виходити. Чую, наді мною «Мавік» летить. А я на відкритій місцевості, сховатися ніде. Ну, думаю, що буде те й буде. Але, на щастя, все обійшлося. Страшно стає вже потім, коли розумієш, що могло статися. В момент, коли щось відбувається прямо зараз, страху немає.
За словами військовослужбовиці, головне у водійській роботі — максимальна концентрація.
— Майстерність водія на фронті не тільки у швидкості, а й в уважності. Потрібно слухати, що відбувається навколо, бачити на 360 градусів, щоб не наїхати на щось небезпечне та не втратити колесо. До речі, в тилу мої фронтові навички заважають, бо зазвичай їжджу полями, а в місті якийсь асфальт, інші машини, світлофори… Треба перелаштовуватися, казати собі: «Так, Лесю, ти не на передовій, їдь нормально».
Нещодавно «Флінт» змінила військову спеціальність. Пройшла навчання на навідника, опанувала бусоль і планує працювати вже в артилерійському підрозділі.
«Не виключаю, що колись доньки запитають мене, чому я була не з ними»
«Флінт» зауважує, що з часом гостре почуття суму за батьківським будинком у Донецьку стихло. Попри це, бажання повернути собі можливість приїхати до рідної оселі є одним зі стимулів боротися.
— Перші п’ять років невимовно сумувала. З часом зрозуміла, що не можна постійно жити минулим, адже тоді важко побудувати якесь майбутнє. Я привчила себе не жалкувати за тим часом. Але, хай там як, війна і росія вкрали моє дитинство. В тому будинку залишилися мої речі, іграшки. Тож я дуже мрію про день, коли зможу зайти у свій двір у Донецьку, показати донькам, де зростала їхня мама. Погойдатися на гойдалці під горіхом, просто мовчки посидіти там.
Вдома на маму чекають двійко дівчаток. Вони вже ходять у садочок, мають купу дитячих справ, розваг, але дуже скучають за мамою. Це, зізнається Леся, їй дуже болить.
— Коли приїжджаю додому, вони одразу щебечуть, розповідають якісь історії, тягнуть мене гуляти з ними. І я кожен раз дивуюся, як швидко вони ростуть, змінюються. І щоразу, коли звикаєш спати в їхніх обіймах, важко залишати малечу. Так, це мій біль. Я багато чого пропустила в їхньому житті. Коли було свято в дитячому садочку, змогла вирватися, але розплакалася, бо раптом стало так образливо, що перший віршик з ними вчила не я… І не виключаю, що колись доньки запитають мене, чому я була не з ними, коли була так потрібна. Але мені здається, що маю бути тут, щоб у майбутньому не воювали вони. У моїх силах зробити якийсь внесок у боротьбу, мушу захищати землю, на якій житимуть мої діти. Я не хочу, щоб вони повторювали мою долю. Хочеться, щоб вони носили не форму, а сукні, не берці, а підбори, щоб їздили не полями під обстрілами, а хорошими дорогами, — говорить «Флінт».
Яким би важким не був її життєвий досвід, вона намагається завжди зберігати оптимізм.
— Іноді зустрічаюся із цивільними знайомими, вони починають жалітися на якісь проблеми і запитують мене, де я беру причини для оптимізму. А для мене все просто. У мене здорові діти, я маю руки й ноги — чому журитися? Щастя — в речах, які не купиш за гроші, — упевнена Леся.
Фото з особистого архіву 39 ОБрБО. За сприяння Аліни Логвиненко
