За оцінками Reuters, удари вже скоротили її переробні потужності приблизно на 30%. У ніч проти 13 листопада російський Волгоград знову…
Він виріс серед гір, у дитинстві лазив на стрімкі скелі за едельвейсами, а коли росія розпочала повномасштабне вторгнення, у свої 19 років без вагань повернувся з роботи в Чехії, щоб стати на захист України. Сьогодні 22-річний Степан на псевдо «Чахлик» — боєць мінометної батареї одного з найславетніших гірсько-штурмових підрозділів.
Про бойовий шлях та мотивацію Степана розповіли на сторінці 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.
Степан «Чахлик» родом із високогірного гуцульського села Богдан на Рахівщині, всього за 20 кілометрів від Говерли. Початок повномасштабної війни застав його та двох друзів-земляків на заробітках у Чехії.
«Як тільки почалася повномасштабка, вирішили повертатися в Україну», — розповідає Степан. — «Чеські новини показували вбитих росіянами цивільних — жінок і дітей, і я не міг на це спокійно дивитися. Мої друзі так само. Хтось із нас спитав: „Ну що — ти їдеш?“ „Так“. „Але не дома сидіти, а йдемо в ЗСУ“. „Звичайно“».
Так і сталося. 1 березня 2022 року вони приїхали додому, а вже наступного дня разом із ще двома знайомими хлопцями-земляками пішли у військкомат. 3 березня всі п’ятеро були в Мукачеві, у 128-й бригаді.
Перші кілька місяців Степан воював у гірсько-штурмовій роті, тримаючи позиції на «нулі». «Тиждень-два було страшно, росіяни стояли за півтора кілометра, ми бачили їх у бінокль і „циклоп“ (тепловізор).
Нас обстрілювали їхні „бехи“, час від часу залітали вертушки, долітали й кулеметні черги — усе наче в блокбастері», — згадує він. Були й дуже жорсткі моменти, коли міни падали зовсім поруч, але рятували мішки з землею, що замерзли на морозі. «Тепер як згадую ті моменти, іноді й сам дивуюся, як ми тоді вижили…»
На піхотних позиціях Степан отримав серйозну травму коліна, після якої було лікування та реабілітація. Потім він повернувся до свого гірсько-штурмового батальйону, але вже в мінометну батарею.
Сьогодні «Чахлик» — справжній універсальний солдат. «Можу працювати з різними мінометами — 82-м, 120-м, американським і українським, за необхідності сідаю за пульт й „літаю“ на дроні», — розповідає він. — «Багато чого навчився тут, можливо, воно й не згодиться в цивільному житті, але розуму однозначно набрався».
Війна, на жаль, не буває без втрат. Серед загиблих бійців бригади є й земляки Степана: Рома Грапенюк, Роман Сапожник, Петро Николайчук, Андрій Костик з Ясіня. «Дуже важко змиритися з тим, що їх уже немає… Я й сам розумію, що можу загинути, — це війна. Але дивлюся вперед із оптимізмом. У нас тут дуже хороший колектив, просто офігенний — повне взаєморозуміння».
Попри втому та пережиті жахіття, Степан готовий воювати далі. Його головна мотивація — це майбутнє його родини та країни.
«Моє село всього за 20 кілометрів від Говерли… полонини, ліси, гори — усе це в моїй крові з дитинства. А ще дуже люблю бриндзу — справжню, овечу… В дитинстві лазив за едельвейсами… А тепер едельвейс — символ гірської піхоти — ношу на шевроні нашої бригади», — ділиться він.
Але найголовніше — це його молодший брат: «У мене дома молодший брат, йому 6 років. Я воюю за нього… тільки б моя дитина [як він називає брата] не бачила всього цього, тільки б їй не довелося воювати…»
Як повідомляла АрміяInform, танк був обвішаний бронею, брухтом і надіями, але нічого з цього не допомогло. На Лиманському напрямку аеророзвідники виявили ворожий Т-72БЗ, що регулярно виїжджав з укритої вогневої позиції, аби бити по передньому краю української оборони. Його останній виїзд завершився вибухом — в усіх сенсах.
