Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Піхотинець Леонід на псевдо «Океан» родом з Чернігова. До 2014 року працював у цивільній сфері — як майстер спорту з боксу тренував дітей міста. Окрім спорту, займався й ресторанним бізнесом, але з початком Революції Гідності долучився до війська й обороняв Україну поблизу Вугледару.
Його історію розповіли у Чернігівський обласний ТЦК та СП.
Для нього Революція Гідності стала поштовхом до того, аби долучитися до оборони України на сході. Тоді він служив в одній із бригад на посаді старшого підрозділу. Разом із побратимами обороняв Маріуполь.
«Наш підрозділ переважно складався з патріотичної молоді — юнаків і дівчат віком від 18 до 21 року. Вони були для мене, як мої власні діти. Були й добровольці старшого віку — 30–31 рік. Але, попри вікову різницю, усіх нас об’єднувала одна мета: дати відсіч ворогу та захистити територіальну цілісність Батьківщини», — каже чоловік.
Вдруге Леонід потрапив до війська вже під час повномасштабного вторгнення. Самостійно прибув до ТЦК та СП, а після проходження всіх етапів потрапив до славетної 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців.
Спочатку служив у розвідувальному підрозділі, згодом — у підрозділі кулеметників. Маючи бойовий досвід, навчав новобранців усьому, що знав сам.
«У колективі панувала атмосфера братерства та підтримки. Це братерство неабияк допомагало під час оборони Вугледарського напрямку. Наш кулеметний підрозділ хіба що ворожі танки не зупиняв… А так — за півтора року, поки ми утримували позиції, бувало всяке…» — запевняє «Океан».
«Заскочили з двох сторін і з калашів просто „перекопали“ все з грунтом» — боєць «Теря» про штурм позиції бурятів
Окрім вірних побратимів, Леонід зустрічав у 72 ОМБр і відважних посестер.
«Колектив бригади складався не лише з чоловіків. У суміжних підрозділах були й жінки-доброволиці, які нарівні з чоловіками несли службу на різних ділянках фронту. Найбільше мені запам’яталася бойова медикиня Катерина. Маленька, вагою 47 кілограмів, але така сильна — і тілом, і духом.
Пам’ятаю, як вона витягнула з поля бою тяжко пораненого побратима, більшого за мене… Тягнула його півтора кілометра. На вигляд — ніколи б не сказав, що вона здатна на таке. А вона сама прийшла, просилася до війська», — розповідає він.
За його словами, жінки у війську дуже мотивують. Коли бачиш їхню роботу, й самому хочеться не зупинятися, а йти вперед і бути гідним прикладом.
«Дехто питає: у чому наша мотивація? Ми постійно пояснювали: якщо ми не станемо на захист України, росіяни не зупиняться — і будуть тут, у наших містах та домівках. Про своє рішення долучитися до війська не жалкую. Тут я знайшов вірних побратимів, тут — моя друга родина», — каже «Океан».
Наразі Леонід проходить реабілітацію після тривалого лікування внаслідок поранення, численних контузій та серйозних наслідків після них. Він продовжує свою службу, тепер — в одному з ТЦК та СП Чернігова, куди був переведений за висновком лікарів.
