Нове середовище, незнайомий розпорядок, десятки запитань про службу, документи, здоров’я, фінанси чи родину — усе це може створювати додаткову напругу…
Його позивний «Отче» народився випадково — через басистий голос та бороду, коли більш бажані «Вікінг» та «Ірландець» виявилися зайнятими. Але для Дмитра, головного сержанта взводу безпілотних авіаційних комплексів, цей позивний став частиною довгого шляху захисту України, шляху, що нерозривно пов’язав його, волинянина, з Донеччиною.
Історію бійця оприлюднили на сторінці 100 окремої механізованої бригади.
Дмитро став на захист країни одразу після початку повномасштабного вторгнення, маючи за плечима бойовий досвід АТО 2014-2015 років у складі батальйону «Волинь». Цікаво, що його перша «битва за Торецьк» відбувалася ще тоді, коли він прикривав сусідній Нью-Йорк. «Торецьк був для нас цивільним містом, куди ми могли приїхати після бойових і відпочити… весна — все цвіло. Місто було квітучим, місто було цілим…» — згадує він мирні часи.
З березня 2023 року географія його бойового шляху вражає: Бахмут, Куп’янський напрямок, Серебрянський ліс, Покровський напрямок. І ось уже десятий місяць — знову битва за Торецьк, але вже зовсім інший, понівечений війною.
Досвідчений боєць ділиться болісними спостереженнями про руйнівну сутність ворога: «Наш ворог — це як гангрена Землі. Всюди, куди ступає його нога, — настає руїна. Там не зеленіють дерева. Там немає дитячого сміху… Але все обвішано… банерами „поздравляєм с 9 мая!“».
Та попри жахіття війни, «Отче» знаходить сили у спогадах про мирне життя та мріях про майбутнє. На рідній Волині на нього чекає родина — дружина Яна, батьки, пес хаскі Буран. Разом з Яною вони завзяті мандрівники. «Скажімо, 2021-го… ми встигли побувати на Мадейрі, на Кіпрі, в Македонії», — розповідає Дмитро. Не забували й про Україну: фортеця Тустань, Бакота, спонтанні поїздки замками Рівненщини чи місцями боїв Першої світової на Волині. «Для подорожей головне — мати бажання», — впевнений він.
За роки війни Дмитро встиг не лише добре вивчити, а й щиро полюбити Донеччину. Саме ця любов до українського краю, його людей та природи є потужною мотивацією. «Нам однозначно варто боротися за нашу Донеччину! Я зрозумів це ще 2014 року… Це український край, це українські люди! Це наші поля, наші гори, наші яри, наші балки! Зрештою, тут бігають наші — українські — зайці та фазани!» — із захватом каже «Отче», згадуючи Білокузьминівські гори, Клебан-Бик, Білогорівку, Серебрянський ліс, Святогірськ.
Його слова не залишають сумнівів у рішучості бійців 100 окремої механізованої бригади: «Ми будемо боротися за кожен сантиметр цієї прекрасної української землі!». Історія «Отче» — це історія мандрівника, який став воїном, щоб захистити землю, яку полюбив, від руйнівної «гангрени».
Як повідомляла АрміяInform, під гуркіт ворожих обстрілів вони заряджають свою стару, але надійну гаубицю Д-30, яку лагідно називають «Жабка». Вони — розрахунок 10 гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». Між бойовою роботою, де кожен рух відточений до секунди, встигають травити анекдоти, ділитися фронтовими байками і тримати позиції. Їхні історії — це суміш чорного гумору, смертельної небезпеки, братерства та дивовижної філософії виживання.
