Про одну з моделей повітряних суден, що були перетворені на брухт на ворожих летовищах у перший день нинішнього літа, — літак далекого радіолокаційного виявлення та управління А-50,…
Він родом з Донеччини, пережив перший ворожий удар по своєму місту, отримав поранення, але не зламався. Андрій, боєць четвертого штурмового батальйону 92 окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка, відзначений Орденом «За мужність» ІІІ ступеня — своєю першою, хоч і «гіркою», нагородою за рік служби.
Історію бійця оприлюднили на сторінці бригади.
У 2022 році Андрій з родиною переїхав з Торецька у більш безпечне місце після того, як ракета окупанта влучила у будівлю, де він працював, і тоді ж він отримав перше поранення. Цей момент став переломним, і Андрій усвідомив, що рано чи пізно стане у стрій.
Він розповідає, що після прибуття до бригади його вразила інтенсивність навчань: багато медицини, тренувань, можливість опанувати різні види зброї. А коли почав ходити на бойові виходи, швидко зрозумів, чому їх так постійно тренують — на передовій велика кількість ворожих дронів, міни, обстріли — потрібно бути обізнаним, це рятує.
Тривалість бойових виходів піхотинця варіюється — від двох тижнів до місяця. Завдання теж різні: іноді тримати позицію, іноді малими групами висуватися на облаштування нової. «Саперська або штикова лопата, сокира — і вперед», — описує Андрій інженерні роботи на «нулі». За його словами, в кожен метр українського чорнозему доводиться «вгризатись» неймовірними зусиллями, особливо коли працюєш по темному, уважно слухаючи небо, ховаючись і знову копаючи.
Виживати в таких умовах допомагають українські «Вампіри», з яких побратими скидають все необхідне. Проте, винахідливість на «нулі» теж не завадить. Андрій згадує, як бувало, знаходили з хлопцями невеличкі кринички і добували воду «по сіряку» (у сутінках). А якщо дуже холодно — грілися мішками: «дві ноги у два мішки, і реально зігріваєшся. Це вже такі лайфхаки придумали», — ділиться він.
Війна зближує, і ті, з ким пережив найважчі моменти, стають рідними. Андрій розповідає, що бувало, повернувшись із завдання, вже через три дні йшов на евакуацію побратимів.
Зараз воїн лікується. Говорить, що боляче дивитися на розбиті міста і села рідної Неньки, серце стискається. Але потрібно триматись, аби не залишати цю війну двом синам, які вже знають про високу нагороду батька і щиро пишаються своїм Героєм. Саме їхня гордість та бажання, щоб сини росли у мирній країні, є головною мотивацією Андрія.
Він отримав Орден «За мужність» ІІІ ступеня — першу нагороду за рік служби. Проте, відчуває гіркий біль, оскільки з крайнього завдання повернулись не всі. «Дрони ворога „зламали“ плани, але не дух. Не дочекаються», — з упевненістю каже Андрій, демонструючи незламність українського воїна.
Як повідомляла АрміяInform, сонячний дворик лікарні, що потопає у зелені, здається іншою реальністю після 68 днів на передовій. Піхотинець 21 окремої механізованої бригади з позивним «Порох» вирвався з «вогняного мішка», де кожен день був боротьбою за виживання. Але навіть тут, у безпеці, «вибухи ще лунають у голові».
