Сьогодні виповнюється два роки від початку Курської операції — безпрецедентної за задумом і виконанням кампанії, яка перенесла бойові дії на територію держави-агресора. Цей крок…
На запилених полях східної України, де відлуння артилерійських дуелей стало частиною повсякденного життя, стара радянська гаубиця Д-30, що колись була символом військової потужності, знайшла нове життя і нову мету.
Журналісти Армія TV поспілкувались з артилеристами 31 окремої механізованої бригади та на власні очі побачили, як ця техніка в руках українських солдатів працює проти ворога .
Ця гаубиця — не релікт, знайдений на складах. Вона прибула з Естонії, ретельно підготовлена, пофарбована та укомплектована запасними частинами — «як нова», говорить один з артилеристів. Попри свій вік, 122-мм гаубиця залишається грізною силою на полі бою, ефективно вражаючи цілі на відстані до 10 кілометрів.
«Готові!» — лунає команда, і за мить потужний гуркіт розриває повітря, відправляючи черговий снаряд у бік ворожих позицій. Розрахунок працює злагоджено, кожен знає свою роль. У дні інтенсивних боїв, кажуть бійці, ця гаубиця може здійснити 60-70 пострілів за добу.
Проте війна — це не лише вогнева міць. Це постійна гра в кішки-мишки з ворогом, адаптація та виживання. «Якось стояли на одному місці, потім прилетіли до нас два FPV на оптоволокні, спалили позицію», — ділиться досвідом один із військових. За цим послідували два дні інтенсивних обстрілів. Маскування та швидка зміна позицій стали ключовими елементами виживання.
Надійність техніки та боєприпасів — ще один виклик. Солдати розповідають про випадки, коли снаряди поводилися непередбачувано.
«Часом трапляються такі снаряди, що їх не можна коригувати… даєш поправку менше, щоб він ближче падав, він далі летить», — пояснює артилерист, вказуючи на можливі проблеми із зарядами чи різною навіскою пороху. Одного разу снаряд навіть застряг у стволі, і його довелося вибивати вручну. «Страшно було? Ну, якщо ти стоїш навпроти ствола та б’єш кувалдою по тій трубі й не знаєш, чи воно бахне… трохи стрьомно було», — каже боєць.
Серед тих, хто обслуговує цю гармату, — 58-річний чоловік, який виконує обов’язки замкового. Його завдання — перевіряти чистоту ствола після кожного пострілу та правильно досилати снаряд. «Я відповідаю, щоб після кожного пострілу ствол був чистий… заганяю снаряд так, щоб був такий тупий звук», — пояснює тонкощі своєї роботи військовий. Вага одного снаряда — близько 21 кілограма.
Цей чоловік — один із багатьох українців, хто добровільно пішов до військкомату. Не маючи попереднього військового досвіду та будучи визнаним «обмежено придатним», він сам обрав артилерію, коли формувалася бригада. «А що, в артилерії вакансій немає?» — запитав він тоді. Його мотивація, як і в багатьох його побратимів, глибока: «Ми боремось за збереження нації, тому що росія нас вбиває як українців, як націю… Боремось за те, щоб діти та онуки повиростали в мирі та у спокої».
Бійці 31 бригади воювали на різних ділянках фронту — під Авдіївкою, Мар’їнкою, Покровськом, на Запорізькому та Сумському напрямках. Вони бачили різний ландшафт — від лісів до відкритих посадок, і стикалися з різною тактикою ворога. «Два дні тихо, два дні лізуть», — так описують вони ритм бойових дій на своїй ділянці.
Попри перевагу росії в ресурсах та чисельності військ, українські артилеристи продовжують виконувати свою роботу. Стара радянська гаубиця, подарована європейським союзником, в їхніх руках стає інструментом опору та символом незламності духу перед обличчям агресії.
Кожен постріл — це не просто вибух металу, а ще один крок у боротьбі за майбутнє своєї країни. А в короткі хвилини затишшя лунають дзвінки від рідних — онуки просять діда показати відео, як стріляє його гармата. І це нагадує, заради кого ведеться ця важка боротьба.
