Так минулого тижня Президент України Володимир Зеленський пояснив призначення генерал-майора Євгенія Хмари тимчасовим виконувачем обов’язків міністра оборони. Євгеній Хмара —…
Обов’язок перед державою та тими, хто зараз захищає наше майбутнє, є головною мотивацією для Марини та Анастасії — двох військовослужбовиць 1 окремої танкової Сіверської бригади. Вони познайомилися на війні, але їхнє рішення служити прийшло ще до повномасштабного вторгнення.
Історію захисниць оприлюднили на сторінці бригади.
Марина підписала контракт із Збройними Силами України у 26 років, усвідомлюючи, що це її покликання. Уже шість років вона є частиною 1 окремої танкової Сіверської бригади, і за цей час її рішучість лише зміцніла:
«З початку війни жодних сумнівів у необхідності залишатися на службі не було. Якщо всі будуть тікати, ворог захопить Україну. Але цього точно не станеться! Моє бажання продовжувати та розвиватися в армії лише зростає.»
Історія Анастасії розпочалася ще у 2014 році, коли вона вступила на військову кафедру. У 2019 році підписала контракт і продовжила навчання в академії. З 2022 року служить у 1 окремій танковій Сіверській бригаді в ролі медикині:
«Наша головна мета — зберегти життя військових. Особливо запам’яталися перші дні служби у бригаді: тоді прийшло повне усвідомлення того, що відбувається, і розуміння, що працювати потрібно буде багато, швидко та якісно.»
Попри різний військовий досвід, Марину та Анастасію об’єднує спільна мрія — перемога. Вони прагнуть жити у вільній країні, де люди не бояться засинати у своїх домівках, де діти не здригаються від гучних звуків, а ті, хто чекає на рідних, нарешті їх дочекаються.
Марина особливо добре пам’ятає момент зі шкільних років:
«На уроці географії ми малювали карту, і вчитель сказав: Україна — це 24 області та АР Крим. Це те, чого я найбільше хочу.»
Сьогодні Марина та Анастасія продовжують виконувати свою місію, допомагаючи захищати країну та підтримуючи побратимів. Їхній приклад — це свідчення незламності українських захисниць, які щодня виборюють свободу та майбутнє незалежної України.
Як повідомляла АрміяInform, коли почалося повномасштабне вторгнення, Ірина була в Польщі. Вона могла залишитися там у безпеці, продовжувати допомагати біженцям і жити далеко від війни. Але зробила інший вибір — повернулася в Україну, мобілізувалася і поїхала на фронт, туди, де вже воювали її брат, син і племінник.
