Ледь помітна на екрані тепловізора жаринка цигаркового недопалку стала тією дрібницею, яка зробила перше бойове застосування інноваційного керованого авіабоєприпасу легендарним моментом…
Сірі долучилася до війська у 21 рік. Попри молодий вік і поранення, яке дістала на одному з перших виїздів, вона повернулася на фронт.
В інтерв’ю Армія TV вона розповіла, що сьогодні керує безпілотниками, спостерігаючи за війною крізь екран. Її історія — це більше, ніж історія про БПЛА. Це про покоління, яке дорослішає у війні. Про тих, хто змушений розриватися між цивільним і військовим життям. І про тих, хто, попри все, знаходить у собі силу боротися.
Від мрії до реальності
Перші думки про те, що треба піти до війська, з’явились у Сірі ще від часів АТО. На той час дівчина мріяла долучитись до «Госпіталь’єрів» — добровольчої організації парамедиків, яка була заснована Яною Зінкевич ще на початку бойових дій в Україні у 2014 році. Але спочатку вирішила все ж таки закінчити університет та здобути вищу освіту.
Широкомасштабне вторгнення росіян у лютому 2024 року не дало мріям дівчини здійснитись. Перебуваючи в Київській області, вона разом з батьками опинилась під ризиком потрапити в окупацію. Довелось залишити домівку та виїхати з родиною. Згодом батьки відправили її за кордон, хоч вона цього вкрай не хотіла.
Сірі зрозуміла — їй там не місце і твердо вирішила, що обов’язково повернеться до України. Згодом так і трапилось. Після повернення на батьківщину дівчина почала пошуки себе у військовій спеціальності, яка б не потребувала великої фізичної сили.
— І тоді я почала думати про можливість працювати з дронами. На той момент FPV ще не застосовувались у таких масштабах. Я розглядала «Мавіки» або великі розвідувальні дрони. Але точно знала, що спершу закінчу університет, — каже дівчина.
«Я прийшла по рекрутингу через Lobby X»
Про перші кроки на шляху до 37 бригади морської піхоти дівчина згадує з посмішкою. Знаючи, що у морську піхоту не беруть жінок, Сірі все ж вирішила спробувати.
— Я прийшла по рекрутингу через Lobby X. Без «відношення», просто напряму запитала сержанта: «Візьмете?». Була в сукні, з рюкзаком «жабка». Запитали: «Ти точно сюди?». Я кажу: «Так, я вам дзвонила!» — сміється вона.
Мотивація дівчини переконала командування, і її взяли. Почались тижні підготовки, курсів та навчань, за час яких дівчина навчилась працювати з дронами та думала, що буде саме оператором Mavic. Після навчання у Британії, де вперше побачила, що таке FPV, остаточно вирішила, що хоче працювати саме в цьому напрямі.
Загалом з моменту прийняття рішення про мобілізацію до виїзду на бойове завдання минув майже рік.
— Пам’ятаю, був довгий навчальний процес. Спочатку ми чекали відправку в Британію — це два тижні. Потім навчання там. Повернулися й ще два тижні чекали. Нам сказали, що буде навчання на «Мавіки», потім сама підготовка на них… Загалом, я була в навчальних центрах десь два місяці, якщо не більше. А потім усе відбувалось дуже швидко — приїхала, посиділа десь чотири дні, мені сказали: «Хочеш їхати?» Я відповіла: «Хочу», — згадує дівчина.
«Я бачу війну на екрані, і це трохи легше»
Перша смуга відповідальності. Перше бойове завдання. Тільки початок і одразу важкий та непростий напрямок — Кринки.
Для неї вони стали першим усвідомленням, що таке війна. Наскільки це страшно, наскільки багато втрат. А з іншого боку, розуміння, наскільки ці люди справді титани. Людський потенціал величезний. Ми можемо робити речі, які навіть уявити було складно.
— Я ніколи не була так близько до смерті. Але мені пощастило — я не в піхоті. Я бачу війну на екрані, і це трохи легше. Іноді мозок сприймає це як фільм або гру. Але коли приходить усвідомлення, що це реальність… це страшно, — згадує Сірі. — Важко усвідомлювати, наскільки це все масштабно. Коли ти в цивільному житті, просто читаєш новини: «стільки-то окупантів знищено», «такий-то загинув», це проходить якось фоново. Тут, на передовій, ти бачиш, як швидко розвиваються технології. Вчора працював один метод, сьогодні вже не працює, бо русня теж розвивається. Це доволі двояке сприйняття. У Кринках я вперше це відчула.
Після Херсонщини її бригаду перекинули на Курахівський напрямок, де тактика боїв суттєво відрізнялася. Ворог швидко адаптувався, їхня розвідка працювала ефективніше:
— Тут гарячіше стосовно штурмів. По-перше, тут нові умови роботи. На Херсонщині ми не працювали з посадок. Це не те щоб важче чи легше — просто трохи інше. Нам більше подобається працювати в сільській місцевості, бо підвали безпечніші за бліндажі. Тут склалась інша ситуація: ворог може дійти до тебе пішки. На Херсонщині була вода, навіть якщо вони хотіли, не могли підійти так близько.
Тепер нова небезпека — ДРГ. На щастя, у нас не було випадків, коли вони заходили до нас або їх помічали близько. Поки що. Але все може змінитися. Так, це нова загроза, нові умови. Потрібно чергувати, бажано вночі, щоб слухати, чи хтось є або когось немає. Ну і тут гарячіше щодо штурмів.
Там було легше: заїзд на позицію був простішим. На той момент, коли ми там були, FPV-дрони не працювали настільки ефективно. Основні бойові дії відбувалися в самих Кринках, тому їхня розвідка теж була там. Ми перебували на нашому березі, тож вони рідше проводили розвідку. Хоча іноді це траплялося, але не так часто. Зазвичай вони коригували артилерію.
З’явилась нова загроза: їхня розвідка працює дуже якісно. На жаль, вони швидко помічають антени, можуть побачити, коли ти виносиш дрон, навіть у посадці. Навіть якщо ти ставиш антену між дерев, її все одно видно. У нас тут радіогоризонт не настільки хороший. Наша антена вища за дерева, тому вони дуже швидко нас вираховують, і по нас починають прилітати. У Кринках такого було менше, бо вони просто вели менше розвідки. А зараз вони працюють з усіх сторін — зверху, прямо, зліва, збоку. Вони нас дуже швидко знаходять. Тому тут гарячіше щодо цього, — розповідає дівчина.
Між двома світами
За освітою — фахівець із соціальної роботи, а нині військовослужбовиця, яка розповідає про ситуацію, характер бойових дій, оперуючи загальними термінами та поняттями, маючи власний досвід бойових дій у важких умовах, однак не відчуває себе повністю військовою:
— Мені кажуть: «Ти військова». А я така: «Ні-ні, не треба так мене називати!». Для військових я занадто цивільна, для цивільних — занадто військова.
Сірі все ж має намір продовжувати військову кар’єру:
— Якщо до моменту закінчення контракту війна не закінчиться, то можливо я розгляну варіант проходження курсів та здобуття офіцерського звання, але поки що про це рано говорити.
Це так багато відповідальності, якщо чесно… Ну, я поки що насправді не думаю над цим. Але я не знаю, скільки триватиме війна. Ми всі собі уявили, що це на 10 років, і про цивільне життя взагалі не думаємо. Якщо дивитися на контракт, у мене ще два роки. Я вже не пам’ятаю, скільки мені років, але, здається, у 25 я вийду з армії і… нічого не вмію. Тому, звісно, я думаю про щось дотичне до військової сфери. Мені було б цікаве міжнародне співробітництво, бо я знаю мову, розумію військову справу, — розповідає вона.
— Я не уявляю себе ветераном. Для мене це завжди були люди, які приходили до нас у школу: дорослі, серйозні, які розповідали про свої бойові дії, — каже військовослужбовиця. — Але іноді дивишся на ту бумажку… Так, це просто бумажка. По факту вона може порватися будь-якої миті. І ти така: «Блін, але ж класно!». Але мені дуже було важко прийти до того, що я справді це заслужила. Наприклад, коли мені дали УБД, я його відклала. І мені було не те що соромно, просто я не відчувала, що його заслужила. Але з часом… От я навіть рожевий чохольчик для нього купила! Це, звісно, не дуже по-армійськи, вибачте мені! — усміхається Сірі.
«Молодь має бути готова»
Розуміючи з якими труднощами доводиться стикатись сучасному поколінню молодих українців в умовах війни та постійних стресів, вона і сама, як ніхто інший, усвідомлює те, наскільки важливим взагалі є спілкування з молоддю на тему виховання в них здорових патріотичних настроїв та постійної їх підготовки до можливих викликів у майбутньому:
— Хочеться, щоб вони випустилися та мали змогу жити в мирній, цивільній, прекрасній Україні, ходили в університет та мали нормальне життя… Життя, якого, на жаль, ми не маємо, але буде як буде. І мені здається, що до цього треба готуватися. Росія нікуди не дінеться, на жаль. І в будь-який момент вона може знову напасти. Тому треба готуватися, потрібна базова військова підготовка. Мені здається, що для всіх абсолютно. І я зараз говорю не тільки про хлопців.
Я не знаю, чи переглядають нині навчальні програми. Було б класно на інформатиці вводити заняття з дронів. Чому ні? Це наше майбутнє. Всім треба готуватися. І це не означає, що ти обов’язково будеш воювати. Було б чудово запрошувати молодих ветеранів до школи, питати їх про досвід, просто показувати реальність. Я вважаю, що молодь повинна спілкуватись з молоддю, тому що так би вони себе відчували комфортніше, ніж у спілкуванні зі старшим поколінням, враховуючи соціальну та психологічну складову поведінки молодих людей, — наголошує військовослужбовиця.
