Війна змінюється кожні чотири місяці Боєць «Кібер» є пілотом БПЛА ACS-3. Цей апарат може літати до 16 годин. — Сам комплекс називається…
Ян із позивним «Кенобі» — командир 1 Інтернаціонального легіону оборони України. Анастасія — бойовий медик. Їх звела війна. Попри свій вік, молоді люди пережили стільки, що вистачило б на декілька життів і не один пригодницький фільм.
Адже вони обоє — професіонали військової справи, які ніколи не ховалися за чужими спинами під час жорстокої війни з підступним ворогом.
Як разом зі здатністю говорити, не втратити розум, коли на місці, де щойно виконувала завдання твоя кохана, монітор пункту бойового управління показує спалах розриву 152-міліметрового снаряда? Як зберегти самовладання, прочитавши повідомлення, що батько твого сина, який ось-ось народиться, поранений і може не вижити? Як іти в бій, маючи не одне поранення і безліч контузій, а головне — як відпускати на небезпечне завдання кохану людину?
Їхній шлях ніколи не був простим чи легким, але, попри всі випробування, вони упевнено дивляться в майбутнє та не мають наміру відступатися від обраної цілі, адже розуміють, наскільки потрібні Україні.
Це кохання з першого погляду…
— Як відбулася ваша перша зустріч?
— Ян «Кенобі»: Далекий 2022 рік. Населений пункт Кругляківка. Я на той момент був командиром піхотної роти в Легіоні. Анастасія якраз тільки приєдналася до нас, служила у медичному пункті. Командир роти травмував спину, і медики прийшли надати йому допомогу. Тоді ми вперше побачили один одного…
— Анастасія Acid: Коли я вперше побачила його, він мені одразу приглянувся — такий мужній, знаєте, серйозний. Це було кохання з першого погляду…
Було кілька ситуацій, що просто серце завмирало
— Як вдавалося поєднувати відносини зі службою в бойових умовах?
— Ян «Кенобі»: Спочатку вона знаходилась в медичному підрозділі. Тоді я знав, що її обов’язки обмежуються евакуацією поранених, наданням допомоги та доставкою до стабілізаційних пунктів і це безпечно.
А от уже, коли я пішов на вищу посаду і став заступником командира батальйону, Анастасія перевелась в піхотну роту. Тоді, скажу чесно, тяжкувато мені було часом. Особливо, коли ти знаходишся по той бік екрана (відеоспостереження на командному пункті. — Авт.), а вона в той час на бойовому завданні у полі. Було кілька ситуацій, що просто серце завмирало.
Ми одразу поставили чітку межу між стосунками та виконанням завдань. Не було такого, що «ти туди не підеш, бо ти моя дівчина». Був розподіл особового складу: хто, коли, як та які виконує завдання. В Анастасії це була в основному медична підтримка штурмових груп під час виконання завдань, евакуація поранених безпосередньо з поля бою та евакуація загиблих солдатів тощо.
Один такий момент я пригадую. Я тоді втратив можливість говорити буквально десь на хвилину часу. Дивлюсь, як вони евакуйовували бійця, на жаль, загиблого. Вона і ще один військовослужбовець. Поклали його на носилки, почали прив’язувати. І ось в цей момент бачу: велика біла пляма з’являється на весь екран. Приліт 152-міліметрового снаряда. Буквально від них це було за декілька метрів. Я думав, що все, що кінець…
— Анастасія Acid: Ми пішли евакуйовувати солдата, який загинув. Нам залишалося тільки забрати тіло. В мене такий напарник був смішний, який дуже повільно рухався за мною з цими ношами. Ми нічого зайвого із собою не брали, ніяких медичних рюкзаків — лише свої аптечки, бо розуміли, що солдату вже не допомогти. Його треба було просто евакуювати.
Там була посадка і відкрита ділянка. Він був якраз на тій відкритій ділянці. До цього трупи я бачила тільки трупи росіян, які довго лежать. А щоб отак от, одразу після смерті, зіткнутися з мертвою людиною — це було вперше.
Ми присіли, почали розгортати ноші. І, до речі, ці ноші, я думаю, нас і врятували. Я зрізала плитоноску. Ми були прямо над землею, коли прилетіло. Все дуже швидко було: ти обертаєшся, там якийсь дим. Я дивлюсь, «Зулу», це позивний того хлопця, він уже біжить. Думаю, ясно, значить треба кудись бігти й мені. І потім уже по радіостанції: «Сome back! Сome back!»…
І тоді ми вже вертаємось. З мого боку, воно все завжди на адреналіні. І ти не думаєш за те, що подумали з того боку екрана…
— Ян «Кенобі»: А потім, буквально за секунд 30, черговий кричить, по радіостанції намагається вийти на них по зв’язку. Вони відповідають.
Нам погода допомогла. Волога, навколо багнюка, тож снаряд просто зарився у землю. Основна ударна хвиля пішла вгору. Вони тоді сильно контуженими були. Евакуювали бійця і відійшли.
«Міна приземлилася буквально метрів за вісім від мене… У бійця, який був поруч, ударною хвилею вибило пломби…»
— Анастасія Acid: Вперше, коли він вийшов на бойове завдання, і ми ще не були у відносинах, це якраз був рік широкомасштабного вторгнення. Він вийшов як командир роти зі своїми хлопцями, бо їм треба було підняти бойовий дух.
— Ян «Кенобі»: Якщо сказати по-простому, якраз була річниця. Це 24 лютого 2023 року. І хлопці трошки остерігалися. Думали, що зараз почнеться масовий наступ противника або ще щось. Знаємо, ворог любить якісь такі знаменні дати та щось погане робити в ці дні.
Вийшов тоді з хлопцями на бойове завдання. Дорогою касетними боєприпасами нас обстріляли, міномет нас ловив, потім було дистанційне мінування. Але на позицію, слава Богу, ми зайшли. Там стандартно: «покошмарили» трохи скидами. На той час вони ще не були дуже популярними, але вже працювали дрони зі скидами боєприпасів. Відбувся обстріл самої позиції.
За три доби, коли ми помінялися, теж дорога назад була «веселою». Повторне дистанційне мінування, маршрут під час просування на точку виходу міняли разів чотири чи п’ять. Усі ці дистанційні міни почали вибухати.
Дотепна ситуація — уже коли доходили до точки виходу, біля нас проїхала БМП дружніх підрозділів. Мабуть, противник прийняв рішення завдати по ній вогневе ураження. Але це було дуже погане для нас рішення — вони хотіли «беху» мінометом 82-міліметровим «покошмарити».
Він не дуже ефективний проти бронетехніки. Інша справа, що ми тієї миті по цій дорозі йшли. Міна приземлилася буквально метрів за вісім від мене. Але я йшов у центрі формування, а боєць, який ішов першим, то від нього розрив, напевне, два чи три метри. Нас урятувало, що там накатані колії бронетехнікою, зима, і воно усе замерзло.
Ми рухалися з приладом нічного бачення. Побачили спалах і як відбувається вихід із міномета. У цей момент засліпило нічник. Повертаємо голови у тому напрямку, чуємо, що починає свистіти. Подаю команду: «Лягай!». Іноземці зрозуміли дану команду. Тому що, якщо я падаю, падають усі. Ну ми просто в цю колію і падаємо.
У мене був легкий огляд з колії, я бачив, як ця міна приземляється. З одного боку страшно, з іншого боку — дуже красиво. Бачити, як міна розбивається, і по льоду отакі іскорки пішли.
Воїн, який ішов першим, до якого найближча дистанція була, до мене прибігає і каже: «Сер, мені ударною хвилею вибило пломби». Я кажу: «Друже, валимо звідси, до біса! Я тебе відправлю потім у госпіталь, поставиш собі нові».
Перший місяць життя мого сина сильно схожий на чергування на командному пункті
— Анастасія Acid: Я вже була вагітна на п’ятому-шостому місяці. І я якраз поїхала у відпустку, і не знала, що він вийшов на бойові. Читаю повідомлення у групі: «Кенобі 300», і ще один хлопець. І потім передають, що, можливо, «200». І я така… (зітхання).
— Ян «Кенобі»: Я сильно не бігав тоді. Мене більше носили назад…
У момент, коли хлопці витягували, я більше думав про те, що дитина без мене залишиться. Це реально для мене було найбільшим стресом у той момент (у цей момент розповіді син Яна та Насті, який мирно спав у колисці, прокинувся і заплакав. — Ред.).
— Анастасія Acid: Скажу так… Я дуже довго про це (поранення. — Авт.) з ним говорила потім.
— Ян «Кенобі»: Дуже довго! Все, не плач! (заколисує дитину. — Ред.). Зараз я поруч.
Чесно скажу, от саме перший місяць життя мого сина дуже сильно схожий саме на чергування на командному пункті. Те саме: ти не спиш, немає часу поїсти, немає часу особистими справами зайнятися, хоча б помитися. Постійно кричить, від тебе щось хоче, ти не можеш зрозуміти що. Дуже схожа робота в легіоні з іноземцями, і якраз чергування на командному пункті (посміхається).
Поранення раз на рік стабільно
— Скільки поранень у вас було під час відбиття широкомасштабного вторгнення?
— Ян «Кенобі»: У Насті одне поранення і до біса інших травм.
— Анастасія Acid: П’ять контузій.
— Ян «Кенобі»: У мене за період широкомасштабного вторгнення три поранення. Крайнє було найбільш серйозним. А так, раз на рік стабільно. Я надіюся, що цього року обійдуся (усміхається).
— Анастасія Acid: До речі, коли прилетів снаряд калібру 152 мм, я уже була вагітна. Просто не знала цього. Так що дитині треба давати статус учасника бойових дій (усміхається).
Без «Кенобі» — ну зовсім не те… Не можна забрати в України такого командира
— Ян «Кенобі»: У мене є вже як мінімум три офіційні підстави, щоб звільнитися зі Збройних Сил. Але я просто не можу залишити підрозділ. Я в нього дуже багато своїх сил вклав. Я в цьому підрозділі у прямому розумінні слова проливав свою кров. І залишати його не маю наміру…
— Анастасія Acid: Ми це обговорювали не раз. Але я бачила його в роботі та розумію, що просто не маю права і не буду Україну позбавляти такого командира як він. І це не тільки мої слова. Коли він думав, що буде йти зі служби за станом здоров’я, багато людей мені з нашої роти «Bravo» писали, що вони не зможуть довіритися комусь іншому так, як довіряли йому. Без нього цей легіон буде вже іншим…
Р.S.: У людей бувають різні сімейні фотоальбоми. Архів фото й відео Яна та Анастасії однозначно вирізнятиметься. Життя виділило їм небагато часу на театри, квіти, ковзанки чи романтичні прогулянки. Але там знайдуться і трофейна рідкісна зброя, і техніка, захоплені полонені та зняті власноручно ворожі прапори у звільнених від загарбників населених пунктах, обстріли, бої та поранення, евакуації з поля бою.
Анастасія звільнилася з військової служби, але душею завжди з Легіоном. Коли Ян, зовні інтелігентний, підтягнутий, худорлявий молодий чоловік середнього зросту в підрозділі, навколо нього одразу ж з’являється багато людей. Щира повага і стиль спілкування досвідчених, загартованих боями воїнів із різних країн світу, часто набагато старших за віком та кремезніших за статурою, помітні неозброєним оком. Вони дорогого варті й багато про що свідчать. Можна тільки здогадуватися, якою ціною і в яких умовах здобутий такий авторитет і на що здатен офіцер, коли доводиться приймати рішення чи діяти особисто.
На запитання «Що для вас Легіон?», Ян та Анастасія відповіли в один голос, не замислюючись: «Родина, сім’я»…
Дізнатися більше про Інтернаціональний легіон оборони України можна на офіційному сайті https://ildu.mil.gov.ua/
Фото з архіву Яна та Анастасії
Володимир Патола для АрміяInform
