Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Руслан Сорока — водій бронеавтомобіля у Житомирському прикордонному загоні. Він не з чуток знає про російську окупацію, звірства ворога та героїчний спротив українців. Як тільки його рідну Київщину звільнили від загарбників, Руслан одразу ж став до війська. Невдовзі хлопець вирушив на Донеччину, де точилися найважчі бої. Проте, за словами воїна, найскладнішим етапом для нього стала боротьба із власним страхом.
Історію бійця оприлюднили на сторінці Державної прикордонної служби України.
За словами Руслана, його перші дні на фронті стали величезним випробуванням, але й важливим етапом у його житті. «Ми потрапили на Схід, хлопці, які воювали ще з 2014 року, говорили, що такого пекла навіть вони не бачили. Вони не могли собі уявити, що буде так», — згадує боєць. І хоча на фронті його чекали тяжкі випробування, найважчий бій був всередині нього. «Я не знаю такої людини, якій не було б страшно. Всім страшно, але найскладніше — перебороти себе», — зазначає Руслан.
Під час окупації його рідного села, на Київщині, Руслан бачив на власні очі жорстокість ворога: «Я сам був в окупації, я все бачив на власні очі, як розстріляли нашого сільського батюшку, як цивільних розстрілювали ні за що. Таке неможливо забути». Він згадує, як на околицях села були замасковані снайпери, які вели вогонь по мирних жителях, не маючи жодної причини для цього. Такі моменти запам’ятовуються на все життя.
Руслан також зазначає важливість служби для його родини та односельців: «У нас майже всі служать, навіть чоловіки похилого віку також в армії. Сам я, сидячи вдома, переосмислив свою роль і місце в нашому суспільстві, тому твердо вирішив піти служити». Він розповідає, що це був не просто військовий обов’язок, а й спосіб дати відсіч тим, хто намагається знищити його країну та народ.
Боєць, як і багато інших, продовжує свою боротьбу за мир і свободу рідної країни, не зважаючи на труднощі, страх і втрати. Саме такі люди, як Руслан, стають прикладом незламної волі та відданості своєму народу.
Як повідомляла АрміяInform, Ігор, з позивним «Плут», до повномасштабного вторгнення жив звичайним життям — працював продавцем техніки, ремонтував телефони та будував плани на майбутнє. Проте війна змусила його кардинально змінити плани, і тепер він — головний сержант взводу розвідки та коригування ударних безпілотних авіаційних комплексів у 23-й окремій механізованій бригаді Сухопутних військ ЗСУ.
