Мета — ускладнити Кремлю доступ до валютних надходжень і фінансування війни. Європейський Союз готує новий етап економічного тиску на Росію,…
До широкомасштабного вторгнення Сергій Кужелюк був старшим бортовим інженером-інструктором в одному з підрозділів армійської авіації.
Але з початком вторгнення обрав шлях десантника. Зараз же підполковник є командиром одного з батальйонів 46 окремої аеромобільної бригади.
Завдяки дронам деякі наші штурмові дії проходили взагалі без втрат
Його бойовий шлях у ролі комбата розпочався в Запорізькій області. Це було поблизу Роботиного і Вербового. Всі лісосмуги, які розташовані між цими населеними пунктами, були звільнені 46-ю бригадою. Сергій згадує, що тоді в боях активно використовували новітні розробки й це давало результат:
«Саме тоді, під час боїв в Запорізькій області, ми активно почали розвивати БПЛА. Застосовували FPV-дрони та „скиди“. Ворог тоді за нами ще не встигав. Хлопці були всі підготовлені, толкові. Були моменти, коли ми проводили штурмові дії без жодної втрати. Без загиблих та поранених».
Ми побудували лінію оборони, яку тримали пів року
Після боїв у Запорізькій області десантників перекинули на Донеччину. Підрозділ потрапив на околиці Мар’янки. На той момент населений пункт практично весь був окупований. Лишалися лише клаптики української землі, де десантники змушені були утримувати руїни. І вони зазнавали там втрат.
«Було прийняте рішення готувати лінію оборони. Всіх, кого можна було, відправили на обладнання фортифікаційних споруд. Це взвод технічного забезпечення, взвод матеріального забезпечення, навіть зв’язківці на той момент обладнували позиції. Працювали вручну — лопатами, кірками. З ризиком підвозили колоди та інші матеріали, які потрібні були. Завдання виконали. Побудували рубіж, який потім утримували понад шість місяців. Але, попри героїзм і всі навички, ситуація на лінії фронту склалася так, що змушені були на певну дистанцію відійти й зайняти більш вигідний рубіж», — розповідає військовослужбовець.
До цього десантники не брали участі в оборонних діях. Тож довелося вчитися. І вчитися швидко.
«Ми зрозуміли, як потрібно працювати в обороні, що потрібно робити. Постійно нарощували фортифікації для переміщення особового складу, щоб зберегти життя. Копали бліндажі через певну відстань, щоб військовослужбовець міг переміщуватися від укриття до укриття, коли ведеться по ньому артобстріл», — згадує Сергій.
росіяни дуже сильно бояться наших дронів
У підрозділі весь час розвивалася група БПЛА. Як оператори FPV-дронів, так і пілоти «мавіків» зі скидами.
«Були моменти, коли по перехопленнях ми чули, що ворог дуже сильно на них скаржився. Та й полонені скаржились: „ваші дронщики зі скидами нас за*али“. Тобто росіяни дуже сильно бояться наших дронів. Але, як то кажуть, вороги теж не сплять. Вони також почали активно використовувати FPV-дрони, скиди з „мавіків“, і зараз з ворогом, можна сказати, ми йдемо на одному рівні».
Проте в противника є перевага щодо кількості особового складу. І своїх солдатів вони не бережуть, постійно кидаючи їх на божевільні штурми.
«Коли ми брали полонених, то ті часто скаржилися, що їхні штурмові групи, які виїжджали на бронетехніці, просто зникали. Доїжджали до певної ділянки й зникали. Ну вони не знали правди, що ми їх просто знищували після того, як вони десантувалися», — розповідає Сергій.
Ворог сам часто знищував своїх солдатів, які намагалися здатися в полон
Іноді десантникам доводилося потай виводити полонених, аби їх не знищували свої ж. Зокрема, після того, як артилерія та дрони знищували основну масу штурмовиків противника, десантники невеликими групами виходили зачистити місцевість та, за можливості, узяти полонених.
«Але ворог не жаліє своїх. Навіть коли наші вже вели полонених, і росіяни це бачили, вони самі знищували цих людей для того, щоб ми не могли їх допитати. Отже, люди росіянам байдужі. Тому під час штурмових дій, які проводили десантники, полонених вже виводили потай, намагаючись зберегти їм життя», — згадує Сергій.
Військовослужбовці завжди йдуть за тими офіцерами, які ще вчора були солдатами
На запитання, чим він пишається у своєму батальйоні, Сергій відповів не вагаючись:
«ДШВ — це родзинка у Збройних Силах України. Але я скажу, що в нас кожен батальйон по-своєму працює. Пишаюсь тим, що в нас залишилося багато тих військовослужбовців, які прийшли 24 лютого 2022 року. Ми всі мобілізовані, мало хто штатний. Ми здружилися, стали одним цілим. По суті, ми одна бойова сім’я. У нас багато досвідчених солдатів, сержантів. Якщо ми бачили, що за сержантом тягнуться військовослужбовці, ми пропонували йому стати офіцером. Адже військовослужбовці завжди йдуть за тими офіцерами, які ще вчора були солдатами». І таких офіцерів у нас зараз багато.
Фото автора та з фотоархіву Сергія Кужелюка
