Йдеться про електроніку, яка є «мозком» сучасної зброї. Саме вона забезпечує точність наведення, стабільність польоту, обробку сигналів і передачу даних. Без цього…
Сергій Кужелюк — кавалер недержавної нагороди «Народний Герой України» та ордена Богдана Хмельницького III ступеня. До 2018-го — старший бортовий інженер-інструктор у підрозділі армійської авіації. Розповідає, ще до широкомасштабного вторгнення росіян у яких тільки перипетіях він не побував: ремонтував техніку у фронтових умовах, надавав першу допомогу пораненим, шукав екіпаж збитого гелікоптера, тримався кілька діб без сну… А ще — першим помітив випущену з ПЗРК ракету й почав відстрілювати теплові пастки, що дало льотчику змогу вчасно зробити успішний маневр та ухилитися від її влучання.
У 2018-му Сергій звільнився зі Збройних Сил України й працював у цивільних авіаційних компаніях. Здавалося б, ось воно — спокійне життя. Та в ніч із 23-го на 24 лютого й зовсім очей зімкнути не зміг. Уже після перших вибухів побіг у гараж по військову форму, о 6-й годині був у військкоматі. І того ж дня почалася його нова історія служби в ЗСУ, цього разу в десантних військах. Уже більше як 11 місяців Сергій разом із побратимами-піхотинцями визволяє українські землі…
— Тепер можу порівняти службу в армійській авіації й десантурі. Відверто кажучи, раніше думав, що в піхоті трішки простіше, адже в разі крайньої небезпеки можна заховатись у бліндажі, — розповідає Сергій. — На практиці ж виявилось, що не мав рації. Піхота — це вкрай важко, і морально, і фізично. Якщо в армійській авіації в нас були різні за навантаженням дні, колись більше вильотів, колись менше, то тут — цілодобово в напрузі, в переживанні за хлопців. Особливо в умовах, коли постійно працює ворожа авіація, артилерія та міномети.
Сергій каже, що він не єдиний повернувся служити з цивільної авіакомпанії. До ЗСУ повернулося немало льотчиків, командирів екіпажів. На жаль, деяких із них уже немає в живих.
— Чому не повернувся до армійської авіації? Чесно кажучи, було не до роздумів. Думав лише про те, аби якомога швидше взяти до рук зброю й піти бити окупантів. 24 лютого потрапив до зведеного батальйону 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, де був начальником штабу. Стояли під Борисполем, потім у районі Переяслав-Хмельницького.
Пізніше ми з побратимами перейшли до іншої десантної бригади, де саме створювались нові батальйони. Після злагодження ми пішли звільняти Херсонщину, проривати оборону росіян. Було, на жаль, чимало втрат, але всі поставлені завдання ми виконали. На Херсонщині я вів блокнот, який зараз зберігає дружина. Там розписана хронологія подій — які були авіаудари, штурми, відчуття… Особливо важко було в районі Сухого Ставка, за добу ворог здійснював більше як 30 авіаударів. Один бліндаж засипало, поки відкопали хлопців, їх було вже не врятувати, важко про це згадувати…
Після Херсонського напрямку підрозділ Сергія відправили на Донеччину, де додалось моментів, коли кажуть «у сорочці народився»…
— Працювали в районі Озерянівки, Курдюмівки, Кліщіївки, Бахмута… Звісно, втома після 11 місяців накопичилася, але поряд зі мною такі неймовірні люди, що мотивація до бою тільки зростає. Прості будівельники, слюсарі часто показують себе як справжні професійні воїни, справжні Герої. Саме завдяки таким людям ми переможемо! Зізнаюсь чесно, іноді починає тягнути в небо, проте покинути побратимів уже не можу… До речі, в підрозділі, окрім мене, є інші представники авіації.
Народний Герой розповідає, що досі йойкає в серці, коли бачить роботу українських вертольотів. Каже, з такою підтримкою одразу відчувається впевненість.
— Пам’ятаю, як москальська авіація бомбила нас на Херсонщині, тоді я раптом зненавидів звук літаків… Але потім побачив роботу наших авіаторів… Це було неймовірне відчуття…
Уляна, дружина Сергія, каже, що не бачити чоловіка 11 місяців, самій виховувати сина, звісно, не просто. Проте вона все розуміє. Та й хвилюватись доводиться не лише за свого чоловіка, а й за брата та чоловіка сестри.
— Навіть не намагалася відмовити Сергія 24 лютого, адже розуміла, що саме так вчинив би кожен справжній чоловік! Ми одружені вже 12 років, і якби Сергій був іншим, я б його так сильно не кохала. Він нічого не розповідає, каже скупе чоловіче «все добре». Але коли погортала Херсонський щоденник чоловіка, то усвідомила, наскільки складні бої проходять хлопці, наскільки важко їм визволяти українські землі… Найбільше мрію про одне: аби він повернувся живим, міцно обійняти й зажити спокійним сімейним життям…
Такі ж мрії й у Сергія:
— Прорвемося! Перемога на сто відсотків буде за нами! Ми ж воюємо на своїй землі й визволяємо свою землю!
