Чоловік систематично поширював інформацію з обмеженим доступом, перешкоджаючи комплектуванню Сил оборони України та сприяючи, таким чином, загарбницько-окупаційній армії російської федерації. Про це стало…
Військовослужбовець ЗС України Владислав брав участь у бойових діях під час АТО. З 2022 року був командиром мінометного розрахунку у 30-й окремій механізованій бригаді. З цього року служить у ТЦК та СП.
Як траншея глибиною по коліно може врятувати життя та чому 2-3 хвилини на фронті іноді мають велике значення? Про це Владислав розповів нашим кореспондентам:
Дружині сказав, що мене викликали до ТЦК, а насправді звісно, сам туди попхався
«26 лютого 2022 року я приїхав до Обухівського ТЦК. Дружині сказав, що мене викликали, а насправді звісно, що сам туди попхався. Згодом потрапив до 30 окремої механізованої бригади.
Мене поставили відразу командиром міномета. Було 10 днів на навчання. Такого суперскладного нічого там немає. Опанували всім розрахунком 82-міліметровий міномет. До речі, так співпало, що у розрахунку всі, як і я, були 1975 року народження. Єдине, що у мене був досвід АТО — я у батальйоні «Донбас» служив, а у хлопців не було. Та й потім на Донеччину поїхали виконувати бойові завдання.
Позиція наша називалася «Депо», була одразу за Торецьком. Там ми знаходились понад 4 місяці. Працювали зазвичай як контрбатарейка. Смішно, звісно, але на наш 82-й міномет чого тільки не сипалось: і 120-м, і 152-м калібром по нас працював ворог.
Але, пам’ятаю, 120-й міномет противника ми колись непогано ушатали. Засікли його і відпрацювали: сам міномет ми пошкодили і склад БК теж підірвався, що біля нього був.
Ну й, по піхоті, звісно, завжди працювали, не давали їй закріпитись.
Потім на відновлення знов виїжджали. А далі вже була Харківщина, де ми стояли біля Ізюма.
Колеги наші на 120-му мінометі у Т-90 влучили, збили йому гусянку
На нас тоді стартувала їхня 20-та армія. Саме на нас їхні десантники наступали. Ну, вони заряджені були… Також там росіяни працювали ще тоді танками Т-90, і вони реально міцні — витримували навіть 7 влучань з РПГ, СПГ… Так, клинило у нього башту після цього, але він міг відійти принаймні.
До речі, там колеги наші на 120-му мінометі у Т-90 влучили, збили йому гусянку. Було таке.
Але 14 серпня росіяни вже поперли на нас по-серйозному. Летіло по нас все: і «Смерчі», і «Гради».
Зранку поступила команда «До бою», бо пішов ворог на прорив. Ми тоді прикривали одну з наших рот.
І в один момент… Виходи ворожої артилерії ж чутно, і коли касета розкривається, то такий щелчок йде. Я встигнув крикнути хлопцям «Лягай»! У нас невеличка ще тоді траншейка була, по коліно глибиною: оце вона і врятувала нас. Загалом все обійшлося, але контузії отримали, звісно. У мене кров з вух текла, але тоді не звертав на це уваги. Не до цього було.
Нам пощастило, що тоді два танчики наших резервних встигли з ешелону зняти. І вони ворожим Т-90 дали серйозний бій…
Був танкіст там один у нас, позивний «Кіпіш». Так він на своєму Т-64 спалив Т-90, який по нас почав працювати. А коли по тобі працює ворожий танк, то ти просто лежиш в окопчику і «Отче наш» читаєш. Танк «Кіпіша» так і не підбив ворог, хоча й витратив на нього багато снарядів. «Кіпіш» — молодчина. Шкода його, загинув потім біля Соледару…
Дивишся назад, на місце, де ми стояли, і туди починає прилітати все, що тільки є. Буквально якісь 2-3 хвилини все вирішили…
До речі, це правда, що дуже багато техніки росіяни на Харківщині залишили. Доходило до такого, що наші бригади там вже навіть перебирати трофеями почали: «72-ку не хочу, фу, хочу тільки Т-80». Спочатку затрофеїли новенькі, які ще фарбою пахли.
Потім знов відновлення і далі вже був у нас Бахмутський напрямок: Кліщіївка, Андріївка, Курдюмівка, Залізнянське.
Пам’ятаю, як ми з Залізнянського відходили… Приїжджає водій один наш, каже: «бігом вантажтеся, швидко звідси відходимо»! І ми вже не по дорозі навіть, а по полю звідти їхали. І дивишся назад, на місце, де ми стояли, і туди починає прилітати все, що тільки є. Буквально якісь 2-3 хвилини все вирішили тоді…
Врешті-решт через контузії та інші хвороби дали мені обмежену придатність.
Зараз у ТЦК служу.
Так, буває, що цивільні якісь претензії висловлюють: чого ти тут, а не там. Але, чесно, немає бажання пояснювати людям, що я пройшов і що пережив на фронті. Чому я маю щось комусь доводити? У мене так само є дружина, діти. Але хлопців, які ще зараз на передку, треба поміняти. Вони реально виснажені”.
Фото — Віталій Павленко та з особистого архіву Владислава
