На даний момент сержантський корпус Збройних Сил України, в який входить понад 250 тисяч сержантів і старшин різних родів і…
Бойовий медик Олег зі 113 бригади Сил ТрО отримав поранення минулого року поблизу Кліщіївки. Одужав і повернувся до свого підрозділу.
Про непросту розмову з дружиною у лютому 2022-го, про щасливий випадок під час його евакуації з поля бою та про те, чи можна звикнути до поранень і смертей на фронті, військовий розповів нашому кореспонденту:
Піти до війська надихнув ворог
«Піти до війська мене надихнув ворог (Олег використовує інше, не зовсім цензурне слово — ред.), який підійшов до мого Харкова у 2022 році. Я, взагалі обмежено придатний був, міг би не йти служити. Але з часом зробив «корекцію», і тепер я нормальна людина (сміється — ред.). Я пішов до ЗСУ добровольцем. І поважаю себе за цей крок.
Я закінчив Харківський політехнічний інститут. Працював три з половиною роки за фахом «турбобудування». А потім, так трапилося, пішов працювати до однієї американської компанії, яка має підприємство в Україні. Там, до речі, я по роботі проходив курси з надання першої домедичної допомоги. Це, мабуть, і вирішило згодом, чому я став в армії медиком.
У дружини спочатку була паніка. Вона у мене інвалід другої групи. Ми тоді довго сиділи ввечері, вона плакала. Але я спитав: “Наташо, а ось коли це все закінчиться, як я дивитимусь у дзеркало і тобі в очі? Тому зібрав речі, і 27-го лютого 2022 року пішов, і ось досі тут…
До речі, 28 лютого в нас вже було перше бойове завдання. Наш блокпост знаходився тоді під Харковом за 500 метрів від ворога…
Отримав поранення у 2023 році на Донеччині
Нас перемістили під Кліщіївку. Там, на спостережному пості, я виконував задачі і як старший бойовий медик, і як звичайний стрілець. Прийшла по рації задача — висунутись резервом на одну з позицій. Як старший бойовий медик, я мав право не йти туди, але не міг кинути своїх хлопців… Три кілометри йшли пішки. Коли дійшли, то почали працювати по нас ворожі міномети, дрони… І я отримав поранення в ногу. Наклав турнікет собі, крикнув хлопцям, що я трьохсотий.
На позицію знов налетіли ворожі дрони. Кажу хлопцям, киньте мене — нехай думають, що я мертвий. Усі розсипалися, автомат мій забрали. У мене лише три гранати. І з протилежного боку від позиції, уявляєте, лунає автоматна черга. Хоча я знаю, що там наших нема. Взяв гранати, підготував все. Одну чеку вирвав. Бачу йде знайомий розвідник. А він, як виявилось, втратив дрон і ходив там шукав його.
До точки евакуації самотужки не дістався б…
Це ж три кілометри… Інші хлопці, які зі мною були, вони легкопоранені, то своїм ходом рухались. І от цей розвідник вийшов на зв’язок зі своїми, вони через мінні поля на джипі приїхали за мною та евакуювали. Коли назад повертались вже зі мною, то побачили на дорозі три міни… Як вони їх не зачепили, коли їхали за мною, не знаю! Це диво!
Нині я на посаді санінструктора батальйону, а також виконую задачі у складі евакуаційної групи.
Нещодавно ми отримали виклик — два бійці поранені, з опіками. Коли взяли їх уже на евакуацію, надаємо допомогу, запитуємо дані. Вони розповіли, що сталося… Їх, швидше за все, танк обстріляв. Хлопці були у бліндажі, встигли вибігти. Але бліндаж той горів три дні.
Уявіть собі, що це за новий боєприпас був у ворога…
Про силу характеру і братерство
Віз я побратима з Курдюмівки. У нього по гомілку, трохи нижче коліна, ногу відірвало. І вона трималася на штанах та сухожиллях. Тобто, кістки не було. Нога бовталася. Звичайно, больовий шок у нього. І він телефонував своїй подружці в цей час, і казав, що з ним все нормально, що просто захворів, скоро ляже у лікарню і звідти зателефонує. Отака сила характеру, уявіть!
І вже відчуваєш якийсь наріст на серці, якщо чесно. Якщо кожного близько до серця брати, можна не витримати…
Я хочу звернутись до тих, хто ще не призвався до війська. Одразу вас не відправлять на передову. До штурмових підрозділів беруть хлопців підготовлених, сильних, молодих. А якщо вам за 40-50 років, то ніхто вас не змусить битися. На одного штурмовика, який вбиває ворога та чистить посадки, приходиться 8-9 солдатів, які його обслуговують. Бо штурмовика потрібно одягнути, нагодувати, забезпечити медикаментами, боєкомплектом, зв’язком тощо. Я цивільним також пояснюю, що спочатку їх навчатимуть. Хлопців готують за кордоном, місяць щонайменше, а то і два, і три. І новобранець приходить до частини своєї, щоб ще й злагодження спочатку пройти…
У нас вже не радянська армія. Так, є десь, може, пережитки якісь. Але у головних речах у нас армія нового типу. Якщо людина до підрозділу приходить, йому всі допомагають. Тому я нікого не умовляв би, а просто казав, як є — що в армії у нас братерство…”.
Фото з особистого архіву Олега
