Про це свідчать численні відео, якими у соцмережах діляться самі росіяни. Сухопутний «коридор смерті» У результаті систематичних ударів українських безпілотників…
…Мені дуже складно пригадати 24 лютого. Складно пригадати, як все почалось. Можливо тоді, саме тієї миті здавалось, що це все неправда і що скоро мені скажуть: «Все добре, це просто був страшний сон». Але ні…
Я живу так вже два роки. Моє місто памʼятали, коли про нього кричали з усіх телеканалів. Тепер же про нього навіть не згадують. Воно наче ніколи й не існувало. Але я хочу нагадати про те, що ніколи не можна забувати. Хочу розповісти вам свою історію і свого міста…
«Абонент поза зоною досяжності». Звʼязок з батьками обірвався…
На першому курсі інституту, навчаючись в іншому місті, я дуже сумувала за домом, хоча, чесно кажучи, завжди мріяла звідти поїхати. 22 лютого 2022 року в мене був підписаний рапорт, а в руках — квиток до дому: хотіла зробити мамі сюрприз на день народження. Зараз пригадую, що той квиток так і залишився лежати в гуртожитку на полиці. 24-го я ще сподівалась приїхати. Сподівалась, що все це ненадовго, і я обовʼязково потраплю на свято. Через два дні звʼязок з батьками обірвався і зник на півтора місяця, як і моя надія, що ми скоро побачимось. Увесь цей час я лише моніторила новини й намагалась дізнатись, чи цілий мій дім та чи живі мої родичі.
«Абонент поза зоною досяжності» – ця фраза досі лунає у мене в голові, як прокляття. Це єдине, що я чула у відповідь на усі мої дзвінки.
Через деякий час я дізнаюсь, що був приліт і мій дім постраждав. Саме моя кімната. Я памʼятаю, що востаннє, коли була вдома перед відʼїздом до Києва, чомусь стала посеред своєї кімнати та почала плакати. Мама тоді сказала: «Чому ти плачеш? Ти скоро знову сюди повернешся». Я нічого не відповіла, бо вже тоді відчувала, що це неправда.
Батьків Маші та Іллюші вбило “Градом”…
У нас був дім на морі, куди ми щоліта їздили відпочивати. Звісно, що всі діти, які були неподалік, збирались і дружили. Так і ми з моєю сестрою. На одній вулиці з нами жили Маша та Іллюша. Дівчинка була старша за братика. В них була невеличка різниця у віці, але вони завжди ходили разом. Маша мріяла бути відомою балериною, виступати на міжнародній сцені. Дуже здібна і дуже працьовита. Їх батьки завжди кликали нас у гості, і ми часто з ними спілкувались. В них була дуже дружня сімʼя. Дуже щира і відкрита.
8 травня батьків Маші та Іллюші вбило “Градом”. Вони залишились сиротами.
Маша досі танцює, але тепер всі виступи присвячує загиблим батькам.
Маленькі діти, з великими мріями й великою скорботою…
“Пряме влучання в будинок. Бабуся згоріла у своєму ліжку. Втішаю себе тим, що вона не мучилась і померла уві сні”
Моя бабуся ще дитиною пережила війну. Коли я була маленькою, то завжди просила її розказати про це. Вона казала це зі скорботою, бо тоді втратила всю родину та всіх близьких.
За місяць до широкомасштабного вторгнення вона вже не вставала і нікого не признавала. Їй було дуже погано, але вона памʼятала мене. Усіх називала моїм ім’ям.
Над її ліжком висів портрет моєї мами, але за день до трагедії вона підняла очі на нього і сказала: «Анюта така гарна тут»…
Пряме влучання в будинок. Вона згоріла у своєму ліжку.
Я досі втішаю себе тим, що вона не мучилась і померла уві сні, але мені досі тяжко, бо навіть моє волосся памʼятає її руки, а вуха — ніжний голос.
Бабуся довго снилась мені після своєї смерті, допоки ми не обійнялися востаннє, і я все ж таки відпустила її…
Батьків вбило снарядом. Хлопчик залишився один. Помер від голоду та холоду…
Моя мама завжди працювала з особливими дітьми. Коли я була вдома, то завжди бачила їх, та іноді навіть спілкувалась. Коли нарешті нам вдалося поговорити знову, вона розповіла мені, що один хлопчик, з яким вона працювала, помер.
Його батьки пішли по воду, бо в Маріуполі на той час вже її не було. Їх вбило снарядом. Хлопчик залишився один.
Такі діти не можуть піклуватись про себе, тому він помер від голоду та холоду, так і не побачивши свою сімʼю…
“Влучання в будинок моєї вчительки. Її діти шукатимуть частини своєї мами по дворі, але так і не знайдуть усі…”
Галина Іванівна була моєю вчителькою. Вона завжди казала, що бачить в мені юну себе. Коли я приїхала додому на зимові канікули, то в перший же день пішла до школи, аби побачити її. Ми спілкувались недовго, останнє що вона сказала: «Дуже пишаюсь тобою. В мене мало часу, але я чекаю на тебе влітку на чай. Ми поговоримо, розкажеш мені все».
Тоді я не знала, що ми так і не зустрінемось. За день до влучання в Драмтеатр я дізнаюсь, що вона померла. Влучання в будинок. Її діти шукатимуть частини своєї мами по дворі, але так і не знайдуть усі.
Мені й досі тяжко жити з думкою, що я не попрощалась із нею.
P.S: Це лише мої мрії, але я дуже сподіваюсь, що колись знову потраплю додому. Що я та ті, хто втратили своїх близьких, зможуть попрощатись з ними й сказати ті слова, які не встигли сказати.
Для мене важливо, аби памʼятали не тільки ми, а й увесь світ, який жах та біль пережили люди. Бо як усі знають: «Без знання минулого, немає майбутнього»…
Анна Ласкаржевська спеціально для АрміяInform
