Це не лише питання символів. Це спосіб формування професійної ідентичності, системи цінностей і розуміння того, на якій історичній основі стоїть сучасна українська армія. 5 грудня 2024…
Сьогодні в Україні відзначають День медичних працівників. АрміяInform підняла свої фотоархіви, щоб вкотре нагадати, наскільки складною і важливою є робота людей, які нині рятують життя на війні.
Наш фотокор Олена Худякова знає про цю роботу не з розповідей:
«І в мирний час родини медиків жартують, що бути поруч з людиною, для якої робота — це не тільки робота, а шлях, — непросто. Це шлях, на якому служіння вимагає не лише постійного вдосконалення, а й чималих жертв.
І досить часто особисте життя — одна з найперших жертв. А ще сили.. Власне здоров’я, наче кров, що струмочком наповнює спалі вени того, за чиє життя бореться медик.
Але особливого значення все набуває в часи глобальних потрясінь і випробувань. Війна невпинно збирає на алтар цього служіння тих, хто віддає власне життя, рятуючи інших. А ще шлях випробовує на справжність, відданість, на здатність під постійним вогнем ворога, в умовах надлюдських навантажень і, здавалося б, часом за межею виснаження віднайти щось потаємне, в кожного своє, що тримає і дає сили триматися.
Війна медика — це постійна напруга і недосип. Чужий розпач, страх і біль, який не відмиєш так швидко, як кров з одягу. Боротьба за протоколом, коли досвід шепоче, що несумісні, безнадійно. Невпинні спроби надурити власний мозок — ну ти ж читав про чудеса, трапляються ж випадки, яким дивуються і шукають пояснень у науковій спільноті. Але дива не стається.
А ще невтішні дані щодо просування ворога. До спалахів розривів арти додаються спалахи людської паніки. Через дірки від шрапнелі чужих емоцій і болю в тебе просочується приреченість, спустошеність.
Все це дотискає так, що хочеться лягти на скривавлену підлогу, скласти руки і просто чекати. Але раптом хтось у звичному стилі жартує — відступати немає куди, за нами морг. Словом, гумором, доторком, чашкою теплого чаю, вкладеною в загрубілі руки, люди служіння витягають один одного із цього стану.
Опинившись внутрішньо у вимірі невидимої межі життя і смерті, на рубежі, який тримаєш, беручи сили, сам не усвідомлюючи звідки, ти знаходиш точку рівноваги. Ти нагадуєш собі: ті, за кого ти борешся, мають право дати вихід емоціям, які печуть вогнем. Вони мають право розплескати довкола біль, що не в силах терпіти. Ти не можеш не відчути цього, але ти не маєш дати цьому себе охопити, поглинути. Інакше втратиш здатність бачити чітко і тримати ниті життя на кінчиках пальців.
Твоя відповідальність — твоя витримка і здатність виконувати завдання під вогнем ворога і вогнем чужого болю.
Нечасто трапляється так, що ти відчуєш вдячність. Більшість тих, кого ти вирвав з лап смерті, навіть не пам’ятатимуть твого обличчя. Але ти завжди пам’ятатимеш кожен виграний бій. І кожен невиграний, на жаль… Ти сотні разів прокручуватимеш у голові сценарії — чи зробив усе можливе, навіть коли все очевидно.
Крилату фразу Consumor aliis inserviendo ми знаємо в поетичному перекладі «Згораю, світло даючи». Саме такий напис на пам’ятнику нашим загиблим побратимам і посестрам. Але ми добре знаємо суть дослівного перекладу: «у служінні іншим витрачаю себе». Вичерпуюся. Виснажуюся.
Ті, хто нині стоїть на рубежі, чуєте? Нехай сили приходять до вас із джерела, яке невичерпне. Нехай зарубок перемог буде більше, ніж шрамів втрат.
Нехай у кожного з вас будуть поруч ті, хто вкладе в руки чашку чаю або кави і просто мовчки сидітиме поруч.
Нехай будуть ті яскраві моменти, коли вас впізнає і обійме той, за кого ви вистояли один з непростих боїв…”
Фото кореспондентів АрміяInform Віталія Павленка, Наталії Кравчук, Олени Худякової
