У Харкові викрито злочинну групу з 13 осіб, до якої входили посадовці медико-соціальних експертних комісій та їхні спільники. Суд визнав…
Існує думка, що творчі люди сприймають війну дещо інакше, не так, як інші. Митці глибше та метафоричніше відчувають реалії всіх жахіть війни. Адже створити шедевр, виплеканий болем, можуть лише ті, хто дійсно на власному досвіді пережив важкі бої.
До АрміяInform завітав лідер гурту «Тінь Сонця» Сергій Василюк та розповів про те, як більш ніж за два роки широкомасштабного вторгнення воював у піхоті, мінометному розрахунку, пілотом БПЛА та про те, що дає йому сили триматися на лінії вогню.
― На початку великої війни ви приєдналися до 130 батальйону однієї з бригад ТрО. Як далі склалася ваша доля в лавах ЗСУ?
— На самому початку я вивіз родину, адже в мене дві маленькі дитини. Як більшість людей, я вважав, що путін не припуститься такої стратегічної помилки та не піде на Київ. Утім, 24 лютого він показав усьому світу, що на росії немає нічого святого, і вони хочуть лише вбивати та катувати.
Далі, 2 березня, я подзвонив своєму побратиму з команди «Народовладдя» Юрію Петренку, адже знав, що він в одному з підрозділів ТрО. Домовився, і вже 3 березня я був у своєму рідному батальйоні.
До середини квітня ми базувалися в Києві. Тоді я ще склав три пісні на слова Василя Ковтуна. Композицію «За Вкраїну-неньку» потім ми записали з оркестром ОК «Схід». Утім, з тих трьох пісень особливого значення для мене набула композиція «Новий світанок» на слова загиблого Юрія Руфа.
Ця пісня ніби стала для мене сторінкою-початком мого життя в армії… Коли ми пірнули з побратимами в пекло війни, то тоді не було вже часу для пісень. Наш батальйон вирушив нести службу на північній Салтівці на другу лінію. Там ми пережили перші обстріли.
Я невимовно радий, що плавно інтегрувався в бойові дії, адже не було такого, що нас просто кинули на «нуль» одразу. Все було дійсно поступово.
Уперше на «нулі» я опинився на свій день народження, 9 червня 2022 року. Кожен вихід на «передок» незабутній і особливий. Тоді я був стрільцем-піхотинцем. Взагалі, я вважаю піхоту найбільш кривавою, трагічною, але тим не менше найбільш романтичною складовою у ЗСУ.
Те, що відбувається там, у безпосередній близькості до противника, відкриває в тобі якісь надприродні можливості. На жаль, доводиться бачити, як гинуть твої побратими, але ти продовжуєш нести свою службу, і з тобою відбуваються неймовірні трансформації…
― Відомо, що ви брали участь у звільненні Харківщини. Як відбувалась Слобожанська операція?
— Якраз 11 вересня, на день народження моєї бабусі, ми були свідками того, як орки відступали. Ми тоді стояли на доволі складній ділянці фронту Дементіївка — Шопине. Ці селища трагічно відомі, адже були частково окупованими.
Далі ми рухалися в бік Малих Проходів та Великих Проходів. Ми зайшли на позиції окупантів, і на певний період часу наші завдання спростилися. Тоді мені вдалося трошки побути у складі МПЗ завдяки Владиславу Клочкову та поїздити зі своїми концертами підтримувати моральний дух захисників з інших бригад.
Також пам’ятаю, що тоді, під час першого свого туру в 14 окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого я встановив свій особистий рекорд і дав 6 концертів за добу. Звісно, це були концерти по 15–20 хвилин, але тоді ми плідно пропрацювали весь день. Але мене тягнуло назад на бойові виїзди, хоча і музикою марив займатися. Тоді почався новий етап і я під час одного з турів з концертами вивчився на мінометника…
― Як далі протікала Ваша служба, коли Ви ухвалили рішення стати мінометником?
— Я надзвичайно полюбив цю справу. Придбав собі планшет, розумів уже, що таке бусоль, постійно тренувався. Навіть в моменти коли нам давали перепочити, то я витягав міномет і тренувався в наведенні, орієнтуванні по «Кропиві»…
Мені дуже допоміг мій командир, адже бачив мій щирий інтерес до цієї справи. Так я став командиром мінометного розрахунку. Ми тоді впродовж всієї Бахмутської нашої кампанії так воювали.
Чесно кажучи, бути мінометником — це доволі азартна, аналітична, але цікава місія, особливо, коли працюєш зі старими радянськими мінами та мінометами.
За щасливої долі, у боях за Бахмут, я, як командир, швидко вловлював похибки, швидко і точно робив розрахунки не тільки по «Кропиві», але й зі своїми правками. У мене були круті навідники, і працювати було лише в задоволення. Утім, така робота дуже нервова, постійно треба все пам’ятати…
― Як ви далі вирішили стати аеророзвідником?
— Після Бахмута нас вивели в Борову. Ми там були певний період часу, я навіть почав жартувати, немов стоїмо на 130-й лінії оборони. Тоді я запропонував командуванню відправити мене у відрядження з концертами, щоб я міг для батальйону зібрати кошти на наші потреби.
Саме після того туру в мене виникла можливість перевестись до аеророзвідників. Тоді для мене дрони були просто космічним космосом, але мега цікаво. Утім, зараз непогано літаємо, а далі буде ще більше.
― Що для вас найстрашніше у війні?
— Смерть побратимів. Таке ніколи неможливо пережити, і це дійсно боляче та важко. Коли загинув наш побратим Тарас, ми по рації чули, що він вже непритомний, кинулися рятувати його, але всі розуміли, що вже все…
Дивно навіть було усвідомлювати, що в Тараса уламок пройшов просто крізь шию і спустився вниз по всьому тілу…
Також був момент, коли ми зайшли на деокуповану територію і побачили, що там лежали 8 розстріляних корів, а одна вижила і просто була перелякана та стояла в якомусь водоймищі.
Це жахливе видовище, було дуже сумно. Це теж живі створіння, вони теж все розуміють та відчувають. Просто уявіть собі, як себе тоді почувала ця бідолашна тварина… Що тоді казати про те, що вони роблять з нашими людьми. Звісно, з часом звикаєш до руїн, згарищ, покошених лісів, але природу дуже шкода…
― Що дає вам сили триматися?
— Знаєте, коли я вперше побачив поля, усіяні вирвами, у тому було дуже багато символізму. Так, може бути покошене та зламане дерево, але воно квітне. На вирвах квітнуть красиві макові поля. У мене є аудіозаписи, коли співає соловейко, кумкають жабки, а на фоні цих звуків природи лунають жахливі вибухи, адже снаряди зовсім неподалік розриваються і забирають чиєсь життя…
Тому я і думаю, якщо природа адаптується навіть до війни, птахам байдуже, вони вмотивовані і продовжують свою пісні, то як ми можемо зупинитися? Ніяк, все добре, ми робимо свою справу і знаємо, за що стоїмо.
― Як війна вплинула на вас і вашу творчість?
— Це доволі інтимне та духовне питання, але відповідь дам. Пісні, наприклад, важко пишуться. Втім, коли співаю пісню «Вогонь запеклих не пече», то просто входжу у своєрідний катарсис.
Ця пісня найкраще характеризує мене та моменти, коли евакуйовував побратимів. Правду кажучи, багато дійсно хорошого було навіть у незбагненних ситуаціях для інших.
Пам’ятаю, коли в нас було двоє важкопоранених побратимів, ми тягли, намагалися теж зайвий раз не відсвічувати, щоб ворог не засік, але ти тягнеш побратима, тихесенько співаєш йому на вухо «Їхали козаки, їхали по полю», він усміхається, і розумієш, що це, можливо, і абсурдно, але кращий момент, адже в такому пеклі такі пісні — дійсно промінь Сонця та надії.
У звичайному житті таке ніколи неможливо пережити та відчути. Головне — не робити дурниць на війні, зберігати спокій і вірити. Треба поважати цей час та такі можливості, адже зараз вирішується наше майбутнє.
Фото Віталія Павленка
