Чотири роки він перебував у російському полоні, 5 червня 2026 року його звільнили в рамках чергового обміну полоненими. Наприкінці липня…
У День журналіста ми вирішили привідкрити лаштунки нашої редакції та розповісти про тих, хто долучився до нашого колективу, пройшовши пекло війни...
«Тоді я зрозумів, що то я не зуб виплюнув, а осколок від снаряда. А зуби мене врятували, зупинивши його» — Олександр
До агресії росії на сході країни Олександр жив у Луганську, працював у Луганській обласній телерадіокомпанії, а з 2015-го, після окупації рідного міста, перебрався до Сєвєродонецька, де став співробітником «Суспільного», а також брав участь у проєкті «Донбас-Реалії» від Радіо Свобода. Крім того, З грудня 2022 року очолив редакцію мовлення на тимчасово окупованій території «Українського радіо».
24 лютого 2022 року розпочалося для Олександра о 5 ранку з дзвінка Ірини Цибух, яка мала презентувати свій фільм в Сєвєродонецьку. Вона повідомила чоловікові про те, що росія таки пішла великою навалою на Україну.
— У нас на той момент було тихо. Я відкрив інтернет, і тоді вже зрозумів, що відбувається. У редакції був план, що в цьому випадку робити, — мовлення ми перевели у формат телемарафону, організували виїзд співробітників. Правда, деякі все одно були в місті до кінця, — згадує кореспондент АрміяInform.
Згодом чоловік виїхав на Львівщину, став на облік у місцевому ТЦК. Навесні 2023 року його мобілізували.
Після проходження навчання в Одесі Олександр був розподілений до 30 окремої механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького на посаду командира розвідзводу. Військова частина на той момент била росіян у районі Бахмута.
Займався підрозділ переважно аеророзрідкою — цілодобово забезпечували інформацією батальйони бригади, заводили піхотинців на позиції, евакуйовували поранених, працювали в інтересах сусідних підрозділів.
— У певний момент навіть працювали протиповітряною обороною, — розповідає офіцер, — треба було підстрахувати, адже через нашу смугу проходили ворожі «Ланцети».
20 жовтня 2023 року відбувся черговий ворожий штурм позицій бригади.
— Ми не відправилися на одну із цих позицій на допомогу роті, яка там перебувала. Там тривали досить важкі бої: ворог заходив з декількох напрямків. Я і мої хлопці дістали поранень того дня — хтось легше, хтось складніше, — згадує Олександр.
Щойно розвідники закріпилися, позицію почали «крити» — артилерія, міномети, АГС, РСЗВ.
— Незабаром позиція перетворилася на мішанину із землі, заліза і крові — сховатися від «прильотів» вже не було де. Деякі люди були важкопоранені. Ми намагалися провести евакуацію. В той момент, коли ми тягнули до автівки хлопця з перебитими ногами, відчув удар в обличчя. У роті відчув щось тверде — подумав, що то скалки зубів, і сплюнув, — розповідає чоловік.
Згодом, коли з’явилася хвилина попити води, Олександр відчув, що рідина витікає через щоку…
— Тоді я зрозумів, що то я не зуб виплюнув, а осколок від снаряда. А зуби мене врятували, зупинивши його.
У лікарні чоловік провів місяць, а потім ще розробляв м’язи щелепи, оскільки осколок снаряду зачепив нерв на обличчі.
У професійне свято Олександр згадує про періоди роботи до широкомасштабного вторгнення, особливо влітку, коли був дефіцит тем:
— Я бажаю, щоб швидше повернулися ті часи, коли наші проблеми закінчувалися б на підборі теми влітку, щоб ми обов’язково думали, яке сумне у нас життя — замість того, щоб писати про загибель військових, загибель цивільних, про бої, про знищення наших міст…
«Через фотографії хочу донести до українців, до всього світу — війна триває» — Наталія
— Фотографом я стала випадково, — розповідає фотографиня АрміяInform Наталія, — Після школи прийшла до училища подавати документи на швею, а там побачила інформацію про набір на фотографів. Так все і вирішилося.
До широкомасштабного вторгнення Наталія працювала фотографом у медіа «Новое время», яке після ребрендингу набуло назви «New Voice». За час своєї кар’єри — а це понад 20 років — жінка об’їздила всю Україну і побувала в різних куточках світу.
— Я вважаю себе репортажним фотографом — обожнюю непомітно спостерігати за людьми, ловити їхні емоції.
— Мені дуже подобаються події, відрядження. За що я більше за все люблю свою професію і свою редакцію, то це за те, що ми багато подорожуємо — раз на тиждень обов’язково кудись ми їздили.
Однією з найяскравіших таких згадок для Наталії стала поїздка на Мадагаскар і Мозамбік у 2011 році, коли в цих країнах сталися стихійні лиха — наводнення і тайфун. Українські вертолітники, які співпрацювали з ООН, брали участь у рятувальних операціях.
Вночі проти 24 лютого 2022 року жінці не спалося.
— Я всю ніч не спала, дивилась аналітику, звісно, до останнього не вірила, що росіяни таки наважаться на широкомасштабну війну. До ліжка дісталася близько 2 ночі, а вже о пів на п’яту прокинулася від звуків вибухів.
Того ж дня Наталія дісталася до волонтерського пункту, де деякий час допомагала його співробітникам, а вже в березні повернулася до фотографії.
— Ми знімали один з перших серйозних обстрілів Києва. Це був ТРЦ «Ретровіль». Ти бачиш, як все випалено всередині, і в голові не вкладається, що це все відбувається у твоїй країні. А ти — свідок цього…
Згодом, коли значну частину країни Сили безпеки і оборони звільнили від окупантів, Наталія вирішила мобілізуватися до лав української армії. Документи в ТЦК оформила за пів дня, після двох з половиною місяців навчання базової військової підготовки прибула для подальшого проходження служби в одну з механізованих бригад ЗСУ на посаду фотографа пресслужби.
Під обстрілами росіян військовослужбовиця «фіксувала історію» — роботу підрозділів бригади, які звитяжно нищать окупантів.
Нині жінка з нетерпінням очікує на чергову ротацію на фронт:
— Через свої фотографії хочу донести до українців, які живуть у тилу, до всього світу — війна триває — жорстока, кровопролитна, направлена на знищення нашої нації.
А з нагоди професійного свята Наталія бажає всім колегам витримки в цій боротьбі: нам треба перемогти, інакше — нічого не має сенсу…
«Спочатку я був стрільцем — тоді не питали, чи ти офіцер, чи не офіцер. Згодом очолив інженерно-саперний взвод» — В’ячеслав
До широкомасштабного вторгнення В’ячеслав працював у засобах масової інформації близько 20 років.
— 24 лютого 2022 року почалося для мене з «прильотів» по моєму району, де я на той момент мешкав. Перша думка була — незабаром піхота ворога буде в Києві, тож треба діяти, стріляти, відбиватися, — згадує кореспондент АрміяInform.
Наступного дня чоловік мобілізувався добровольцем.
— Спочатку я був звичайним стрільцем — тоді не питали, чи ти офіцер, чи не офіцер. Згодом очолив інженерно-саперний взвод одного з батальйонів окремої бригади ТрО Києва. На згадку про цивільну професію взяв позивний «Редактор».
Навесні 2023-го підрозділ В’ячеслава перекинули під Бахмут, де на той момент тривала операція з контрнаступу Сил оборони.
До завдань інженерно-саперного взводу входила інженерна розвідка, «коридори» для можливості контрнаступальних дій Сил оборони, створення бліндажів.
— Крім того, ми обстежували першу лінію та знешкоджували вибухонебезпечні предмети, щоб зберегти життя побратимів, — розповідає офіцер.
Не один раз армієць, як то кажуть, був на межі…
Якось потрібно було перевірити на предмет замінування місцину поблизу дамби. В’ячеслав пішов туди з один, а побратим — прикривав. До ворога там було метрів 800, був певний ризик.
Окупанти таки відкрили вогонь.
— Довелося зробити маневр. Пощастило, у мене не влучили. Проте, маючи “Кропиву”, я доповів мінометникам координати, звідки вівся вогонь, припустивши, то працював снайпер, — згадує наш кореспондент.
Іншого разу, якраз на Великдень 2023 року, переміщуючись з позиції на позицію, а потім і до точки, де його повинен був очікувати транспорт, офіцер потрапив під обстріл. Ворог гатив зі всього, що мав — з мінометів, артилерії, СПГ тощо.
— Було таке, що впало буквально за 8 метрів від мене, — згадує В’ячеслав. — В автівку я застрибував на ходу — це було точно, як в кіно…
А ввечері військовий дізнався, що, тільки-но він покинув одну з позицій, російський снаряд вбив двох його побратимів…
Вітаючи колег з Днем журналіста, В’ячеслав бажає колегам тягнутися до найкращих стандартів і результатів, а також нових цікавих тем.
«Нерідко приходилося сідати і “перепрошивати” всю техніку зв’язку у бригаді, оскільки всі коди були скомпроментовані» — Юрій
Один з начальників відділення АрміяInform Юрій до великої війни працював у виданні «Європейська правда». Займався міжнародною тематикою — співробітництвом України з НАТО і ЄС тощо.
— Якщо чесно, особисто я не вірив, що відбудеться повномасштабне вторгнення. Так, зокрема, і ми про це багато писали, збирали матеріали і по західних медіа, які про це попереджали. Але я не вірив і навіть майже не готувався, — розповідає чоловік.
Проте вночі 24 лютого 2022 року Юрій прокинувся від вибухів — російські снаряди падали по околицях Києва. Вже тоді розпочався робочий день медійника.
— Працював з дому. На щастя, інтернет тоді не вимикали. Висвітлювали події в Україні, міжнародний аспект — почалися заяви, засудження російської агресії з боку світової спільноти.
Навесні 2023-го Юрій вирішив, що настала і його черга одягнути український однострій.
— На роботі до мого рішення поставилися з розумінням, незважаючи на те, що в мене була запланована робоча поїздка за кордон. Але поїхав я на іншу зустріч — у навчальний центр.
За кілька місяців армієць обійняв посаду командира взводу зв’язку в одному з батальйонів окремої десантно-штурмової бригади, яка обороняла ділянку фронту на Запорізькому напрямку.
— Коли я прибув до військової частини, розпочався контрнаступ, в якому, зокрема, брала участь і наша бригада. Завданням мого підрозділу була організація зв’язку від бригади до батальйонів. Плюс — ми допомагали батальйонам, коли в них виникали проблеми, оскільки часто одного взводу зв’язку не вистачає або не вистачає якихось технічних можливостей.
За словами Юрія, часом підрозділу доводилося виїжджати та «перепрошивати» всю техніку у бригаді, оскільки всі коди були скомпроментовані.
Частково зв’язківців залучали до непрофільних завдань, наприклад, до організації прикриття інженерних груп, які займалися розмінуванням.
На жаль, у підрозділі Юрія були й загиблі — через російські обстріли, які тривали майже без перерв…
Також, щойно видавалась вільна хвилина, приділяли увагу і тактиці ведення бою, оскільки на війні потрібно бути готовим до будь-яких ситуацій і зіткнень з ворогом, незалежно від військової спеціальності.
Юрій теж не залишився осторонь привітань колег з Днем журналіста:
— Інформаційних приводів у нас сьогодні вистачає. В Україні зараз як ніколи величезний потік інформації, і журналістам важливо дотримуватися достовірності та вчитися обходитися без зайвого хайпу. І хочу побажати, щоб кожен з вас беріг себе. Тому що хороші журналісти насправді на вагу золота — так само, як і хороші командири.
«Я вже тоді зрозуміла, на що буде направлена ця війна і яких масштабів набуде»
Війна нашого фотокореспондента Олени триває з 2014-го року. Навесні того року, розуміючи, що окупація Криму неминуча, дівчина поїхала туди, аби попрощатися з улюбленими місцями. Вже там її затримали “ввічливі люди”, вже там від них вона почула, що українців і тих, хто має паспорт України, треба вбивати.
— Я вже тоді зрозуміла, на що буде направлена ця війна і яких масштабів набуде. І зрозуміла, що треба готуватися, – згадує Олена.
З 2014 до 2017-го в якості добровольця-розвідника, а потім медика, дівчина пройшла пекло боїв на Донбасі. Зокрема, надавала медичну допомогу місцевому населенню в населених пунктах, які опинилися в так званій “сірій зоні”.
Широкомасштабне вторгнення Олена зустріла в Києві. Разом з побратимами із спецпідрозділів займалася диверсійною діяльністю. Згодом були бої за Чернігівщину, де вона на власні очі побачила злочини росіян проти українців – розстріляні цивільні, катівні і закатовані люди в них, а згодом і Донбас.
В жовтні 2023 року під час евакуації пораненого Олена дістала поранення. Довго відновлювалася, адже загострилися старі травми і контузії. Тепер дівчина продовжує працювати фронті в складі мобільних пресгруп – фіксує злочини росії проти цивільного населення, а також звитяжну роботу наших бійців.
В День журналіста Олена залишається небагатослівною – бажає вижити колегам!
Повну історію Олени на псевдо Мауглі читайте незабаром на нашому сайті.
«10 липня 2023-го – це мій другий День народження. Вижив дивом – у мій бліндаж прилетіла мінометна міна. Затримався б на 10 секунд, зараз тут з вами б не сидів»
Блогер, учасник Революції Гідності, а нині – молодший сержант ЗСУ Віталій Уманець так чи інакше пов’язаний з війною ще з 2014 року. Після перемоги Майдану вже в березні 2014-го він зі своїми побратимами поїхав до Криму допомагати нашим військовим, яких росіяни почали блокувати на територіях військових частин. Тоді один із екіпажів волонтерів потрапив у полон, автомобілю з Віталієм пощастило вирватися з Криму.
«Я на власні очі бачив, як починалася агресія на Сході в квітні 2014-го. Будучи в якості волонтера, я і гадки тоді не мав, що влітку 2023-го я повернусь у ті краї вже як військовослужбовець ЗСУ. Слов’янськ, Горлівка, Бахмут, Донецьк, ми допомагали тоді Збройним Силам з розвідкою – де сепаратисти на чолі з росіянами починали встановлювати свої перші блок-пости, яке мали озброєння тощо. Всю цю інформацію ми передавали нашим спецслужбам. До Луганська не доїхали…Почалася антитерористична операція в Слов’янську. Потім було 2 травня в Одесі, куди ми приїхали з Донецька. Ніхто і гадки не мав, що відбудеться в той день».
У лютому 2023-го Віталій мобілізувався до лав ЗСУ, а влітку брав участь у боях під Кремінною у відомому вже на всю країну Серебрянському лісі, від якого вже мало що залишилося після обстрілів:
«10 липня 2023-го – це мій другий День народження. Вижив дивом – у мій бліндаж прилетіла мінометна міна. Затримався б на 10 секунд, зараз тут з вами б не сидів».
Наразі Віталій служить в АрміяІnform, допомагає висвітлювати діяльність Інформаційного агентства в соціальних мережах.
Фото з архіву героїв
