У війську вже є багато цифрових систем. Але їхня ефективність залежить не лише від розробників. Навіть найкращий інструмент не працює сам по собі — його треба…
Після чергового вибуху зовсім поруч Максим майже нічого не чув. Перебита кулею рука висіла, немов чужа. В очах мерехтіло. У сутінках росіяни знову пішли на штурм посадки.
Відбили цю — вже п’яту за день — атаку майже дивом. Утримувати позицію далі було вже неможливо — ані боєприпасів, ані людей.
У шанці залишилось шестеро наших бійців, усі поранені та контужені. Кулеметник заправив останню стрічку й озирнувся до Максима:
— Доповідай, що ще одну атаку ми, мабуть, витримаємо, а далі…
Максим підніс «радейку»:
— Ми всі «триста», хто вцілів. БК закінчився. Нас шестеро…
Командир, почувши доповідь, віддав наказ на відхід.
— Вам треба дійти до точки, де вас зможе забрати «беха». Час зустрічі — опівночі, бо завидна — спалять.
Коли стемнішало, вирушили. З напівзасипаного шанця вибирались, допомагаючи один одному, кинувши все, крім зброї — шоломи, броніки, розвантажувальні системи…
Йшли, підтримуючи один одного, важкопораненого Максима несли на ношах.
То були дуже важкі кілометри, час від часу зупинялись, але дійшли.
Ось і точка зустрічі. Час — визначений. Саме тут, ще з 2014 року, є вже традиційна точка. Але ані «бехі», ані хоч кого-небудь там не було.
Один з побратимів звернувся до Максима:
— Ти тут почекай, а ми пошукаємо транспорт.
Товариші зникли в темряві.
Над головою щось знову загуло. Майнула і зникла думка «якщо цей ворожий дрон з тепліком, то *зда…»
Біль у розтрощеній кулею руці був шалений — як в дитинстві, коли з цікавості схопив з підлоги шматочок вугілля, що випав з печі.
Ворожий дрон ходив колами, то наближався, то знову відлітав.
Хлопці шукали «беху», яка мала їх вивезти, але до точки рандеву так і не доїхала — десь дорогою «роззулася», її водій матюкався в радейку, доки вистачило заряду.
Дрон знову пройшов, судячи зі звуку, майже над головою.
«Курва, да подінешся ти куди чи ні?».
Але російська потвора, немов почувши його думки, завмерла майже над головою і звідти, з неба, щось впало… «Якщо граната, то вибухає за три секунди, якщо ВОГ, то…»
Що саме «якщо», додумати він вже не встиг — тріскуче бахнуло десь поряд і ногу неприємно опекло. Від решти уламків врятував залишок стіни розтрощеного будинку.
Штанина тим часом намокала від крові, і нове пекуче вогнище болю розповзалося по всьому стегну.
«Турнікет… треба накласти турнікет…»
Дрон, на щастя, був один і кудись полетів.
На вибух вже поспішали побратими.
— Живий?
— Не знаю. Здається, так. Знайшли «беху»?
— Ні. Тут десь має бути укриття, ходімо туди.
На щастя, укриття було неушкодженим — добре замаскований серед руїн підвал з додатковими бетонними плитами існував вже не перший рік і неодноразово рятував життя бійцям.
Хтось увімкнув ліхтарик — у підвалі було декілька упаковок води, палети, каремати.
Вода була дуже доречною — пити хотілось неймовірно.
Минула година, друга.
Нарешті почувся гуркіт двигуна, і за хвилину — кроки. На сходах з’явився військовий:
— Максе, ти тут?
— Тут, всі ми тут.
— Тоді не гаймо часу, швидко до броні…
