Щоб на власні очі побачити, як формується еліта українського війська, кореспондент АрміяInform відвідав навчально-тренувальний центр Сил спеціальних операцій. Саме тут…
Катерина Петренко в цивільному житті — журналістка. Але 9 листопада 2022 року добровільно мобілізувалася і стала до лав Сил оборони, і нині вона — у службі зв’язків з громадськістю 148 окремої артилерійської бригади ДШВ ЗСУ.
Фотокореспондент АрміяInform зустрівся з Катериною під час зйомок на одному з напрямків фронту, де військовослужбовиця виконує завдання разом із підрозділом, та запитав про мотивацію служити, вибір війська, а не цивільної професії, та важливу роль служби зв’язків з громадськістю бойової бригади та під час війни фізичної, й інформаційної.
«Планувала вперше у житті виїхати за кордон для перезавантаження, але поїхала на співбесіду в Борову»
«Після репортажу зі звільненого Ірпеня я почала все більше висвітлювати події війни, писати про деокуповані та прифронтові території, ексгумації, розповіді цивільних про окупацію та злочини росіян: вбивства, катування, ґвалтування.
Після цього не змогла більше жити в Києві цивільним життям, ходити в сукнях, в кіно, ходити на підборах. У столиці не було енергії щось робити.
Щоб перевірити, чи зможу я потягнути військову службу, почала ходити на вишколи з тактичної медицини, тактичної підготовки, мінно-вибухової справи. Так я отримала «військовий жолудь» — це слова мого інструктора, бо в мене був тактичний костюм фірми М-ТАС кольору «олива». Він мені казав: «ти зелена і міцна, тебе х*р зламаєш».
У жовтні 2022-го я дізналася, що у 80-й окремій десантно-штурмовій Галицькій бригаді загинув пресофіцер, і вони шукають людину на цю посаду.
Треба було негайно їхати в Борову на Харківщину, її якраз звільнили. І бригаді потрібна була людина, яка описуватиме героїчний шлях підрозділу.
Я тоді мала квитки у Францію, бо планувала відпочинок для перезавантаження, вперше в житті виїхати за кордон, але поїхала на співбесіду в Борову.
Я добровільно мобілізувалася. За дві години до відправлення потягу дізналася, що загинув мій найкращий друг. І це було остаточною крапкою, знаком того, що я роблю все правильно.
Співбесіду проводив тодішній командир бригади Ігор Скибюк. Так я потрапила у «вісімдесятку», де працювала рік і чотири місяці фотокореспондентом.
«На своїй посаді я фіксую хроніку бригади»
Чому у війську я працюю в пресслужбі?
Коли у 2017 році я записувала інтерв’ю з військовим, він сказав, що кожен солдат в окопі насправді хоче бути почутим. Я фіксую хроніку бригади. І наші перемоги на полі бою будуть надихати й правдиво показувати майбутнім поколінням, якою була наша боротьба.
Адже росія століттями знищувала та приховувала архіви, будь-які згадки про успішну збройну боротьбу українського народу, локальні бої, про наших героїв, нашу звитягу. Вони переписували нашу історію… І я розумію, що завдання пресслужби, зокрема, — фіксація хроніки бригади, фіксація героїчних вчинків наших військових для майбутніх поколінь, фіксація перемог нашого війська. І це треба робити так, щоб у майбутньому нашу історію ніхто ніколи не переписував.
Я вважаю, що так само бійці заслуговують, щоб їх персональні історії чули. Це має бути не якийсь колективний, збірний образ незламного десантника, який з усмішкою йде на штурм. Треба фіксувати персональні історії людей — які так само боялись, але які переборювали свій страх, брали на себе відповідальність і гідно виконували бойові завдання.
Ми повинні розповідати персональні історії людей — вони на це заслуговують. Саме вони заслуговують, щоб ми «давали їм мікрофон» та можливість розповідати про себе, війну, пережитий досвід, мотивацію, побратимів живих, поранених та загиблих.
Водночас я розумію, що робота пресслужби підіймає морально-психологічний стан бійців, вони відчувають, що важливі та потрібні. І їхні родичі бачать з ними сюжети та матеріали, і це додає сил пережити війну та гідно виконувати бойові завдання. Це важливо.
«Не маю права бути цивільною»
Яка моя мотивація служити? Я продовжую справу моїх загиблих друзів та побратимів, загиблих учасників війни та предків. Ми не маємо права почату ними справу не підтримати, ми не маємо права перебувати осторонь і зневажити їхній вчинок — вони віддали життя за нас, за вільну Україну.
І я відчуваю, що не маю права бути цивільною, попри те, що я жінка. І сидіти в Києві. Ми маємо зробити все, щоб їхній подвиг не був марний, щоби справа, за яку вони боролись, була доведена кінця. І ті, хто боровся і 100 років, і 200 років тому, і зараз за незалежність України.
Мало хто з нас, мотивованих добровольців, доживе до нашої перемоги. Бо такі йдуть першими. Я не думаю про кінець війни — де її зустріну абощо. Я не можу планувати на кілька днів вперед… Коли планую виїзди з журналістами, то не знаю, чи доживу я до вечора, тому що ми в Україні постійно перебуваємо в зоні ризику, тим паче — якщо ми військові в зоні виконання. Бо періодично їжджу на бойові позиції, моє життя — під загрозою. Але, зрозуміло, не під такою загрозою і не в такій небезпеці, в якій перебувають військові, які 24/7 на бойових позиціях, на нулі…
Але якщо все ж таки ми доживемо до кінця війни, то, переконана, що для мене перемога буде болючою. Адже саме тоді я буду змушена прийняти те, що друзі та побратими дійсно загинули. Саме після завершення війни мені доведеться прийняти їхню смерть та рухатись далі.
Бо зараз я не приймаю того, що вони загинули. Я відчуваю їхні дух та силу, розумію, що ми в одному строю… У той спосіб, в який я корисна, я допомагаю моєму війську та беру участь у цій війні.
На мою думку, було б правильно зустріти кінець війни в районі виконання, разом зі своїми побратимами. Мені б хотілося цього. Якщо я не зазнаю поранення або не загину, то потім поїду на могили до своїх друзів — і подумки договорю з ними те, що ще не договорила прижиттєво. Але, безумовно, одночасно від звістки про нашу перемогу я буду щаслива, оскільки у такому разі ми всі тут не дарма зібралися і ми не підвели наших полеглих.
