Серед причин популярності бригади серед військовослужбовців — довіра до командира частини Кирила Вереса, високі результати на полі бою та позитивні…
Військовослужбовець 22-ї окремої механізованої бригади Назар — родом з Івано-Франківщини. Підписав контракт у січні 2023 року. 24 вересня того ж року зазнав важкого поранення. Нагороджений «Золотим Хрестом».
Як наші піхотинці зупиняли ворожі штурми на Бахмутському напрямку? Про що «співають» полонені росіяни? Та чому знання з тактичної медицини є нині чи не найважливішими на фронті?
Про це Назар розповів кореспонденту АрміяInform.
Штурми вони починали на світанку
— Я проходив базову загальновійськову підготовку у Великій Британії. Вчили нас литовці, канадці і британці. Повернувся, і в Україні пройшов ще фахову підготовку, — розповідає військовий.
Згодом його розподілили до 22-ї бригади.
— Торік у червні ми заїхали на бойові до Кліщіївки… Одного дня йшли на свої позиції, і, виявилося, що там недалеко вже були москалі — у підвалі напіврозваленого будинку. Їх було двоє, — пригадує Назар.
І каже, що ворог чув, як наші військові рухались:
— Там же розвалене все, каміння потрощене. Дуже важко було тихо пересуватися. Це був ранок. Ми почули голоси з підвалу: «кто такіє?».
Воїн уточнює, що по рації перед цим їм сказали: своїх у тому будинку точно бути не може.
— Ми навіть не вели розмову, не пропонували їм здатися. Ми їх просто закидали гранатами у підвалі, на тому все і закінчилось. Потім перевірили, вони вже були «двохсоті», — додає піхотинець.
Пригадує, що в районі Кліщіївки його підрозділ постійно тримав оборону:
— Щоранку ворог починав артобстріл, ну і, відповідно, потім вже йшов на нас групами по 8–10 осіб. Але достатньо було нам когось одного з них поранити або задвохсотити — і група їхня вже зупинялась та пробувала відкочуватись.
Військовий зауважує, що штурми були щоранку і щовечора.
— Вони починали, коли ще тільки світає. І ввечері — перед сутінками… Спочатку наші робили загороджувальний вогонь касетами або мінометами. Якщо це не допомагало, то в нас завжди на одній з позицій був «Форт» — український однозарядний гранатомет. Він добре допомагав зупинити ворога, — зазначає Назар.
Також противника зупиняла добра кулеметна черга.
Спершись на побратима, на одній нозі дострибав до підвалу, де був медик
— Взяли ми якось у Кліщіївці одного москаля у полон… Це був серпень 2023 року, здається. Нас йшло п’ятеро людей. Ми заходили на свою вулицю. Хлопці мої вже забігли до будинку. Я крив, поки вони заходили, — згадує воїн.
І каже, що позаду себе побачив у сутінках силует, який рухався:
— Щось маше руками, кричить «я свой» і номер частини називає. Але кричав все це російською. І він вже близько підійшов… Я стою на коліні, тримаю силует на прицілі, і бачу, що форма російська.
Коли росіянин все зрозумів, то здався і розповів, що був контужений і «здєсь всєго два дня». Що сховався в якомусь гаражі і думав, що це йдуть свої.
— Розповів, що сам з московської області, що в нього брат воює, що був простим інженером, потрапив у піхоту, ні по кому не стріляв, і, взагалі, «нічєго нє дєлал плохого». Згодом ми його передали відповідним структурам.
…Окремо Назар пригадує про обставини, коли зазнав поранення:
— Я заводив людей на позиції. Потрібно було змінити наших. Я був як провідник… Коли вже все зробили і виходили звідти тією самою дорогою, то йшли нога в ногу. Я був останній і став на міну. Найімовірніше, «лєпєсток» — протипіхотна міна… Була повністю уражена стопа.
Піхотинець каже, що уламки полетіли в хлопця, який попереду йшов.
— Я витягнув турнікет, наклав собі його. Потім, спершись на іншого побратима, на одній нозі дострибав до підвалу, де був медик. Звідти мене вже евакуювали.
Чому такмед — це дуже важливо
…Назар з посмішкою згадує, що до ЗСУ одразу потрапити не зміг:
— Я пішов 3 березня 2022 року до військкомату. Запитали, скільки мені років. Сказав, що 23. Не служив, кафедри військової не маю. Ну, то йди, кажуть, додому, поки що немає потреби.
Влітку того ж року він ще раз прийшов до ТЦК та СП.
— Мені те саме відповіли, знову відправили додому. Кажуть, як треба буде, то зателефонують… У січні 2023 знову спитав. Сказали: «якщо підпишеш контракт, то приходь». Я й прийшов. І 30 січня підписав контракт із ЗСУ, — розповідає воїн.
Після поранення восени 2023 року військовий повернувся у свій підрозділ 28 березня цього року:
— Поспілкувався з комбатом. Пропонували спочатку, щоб я у штабі за комп’ютером сидів, щось набирав… Але до поранення я повинен був обійняти посаду головного сержанта роти. Я і спитав, чи можу тепер бути призначеним на неї. Відповіли, що можу.
Нині Назар займається у своїй роті підготовкою особового складу.
— Так, протезу, з яким можна бігати, ще немає. Але з протезом, що є зараз, нормально виконую обов’язки, — запевняє він.
Головний сержант роти каже, що нині всім новобранцям радить якісно вчити такмед:
— Бо перша домедична допомога дуже багато чого вирішує. Від цього залежить життя як твоє, так і людини біля тебе. Якщо вона не зможе собі надати допомогу, ти надаси. Я, напевно, найбільше за це вдячний Великій Британії, де були бойові медики, які нас добре цього навчали.
Фото з особистого архіву військовослужбовця
