Його військовий шлях практично збігся з періодом найбільшої трансформації українського війська. Від командира взводу — до командира бригади. Від війни, де значну частину поля…
Він був одним із тих, хто починав волонтерити ще у 2014 році. Він організував волонтерську групу “Схід та Захід єдині”.
Як пише Олександра Чудная, “Він, наш Ед, був скелею, був опорою, був тим, на кому тримався неймовірний світ. Він сам був ланцюжком, який обʼєднував кращих. Людиною з великої букви. З великим серцем, золотими руками та розумом.
З характером, з принципами, з жагою до життя та всього нового. Ед завжди всім допомагав, вирішував купу питань, боровся за справедливість. Він постійно щось вигадував, знаходив нестандартні рішення в будь-якій ситуації. Його знав весь фронт.
Його любили та поважали, з ним рахувались. Хтось його боявся, хтось обходив стороною, бо розумів, що з ним можна мати тільки чесні стосунки.
Він був турботливим сином: рятував свого хворого батька, обожнював маму, чудову Ніну Яківну, про яку я не перестаю думати ці дні. Сестру Олену. Він безмежно любив своїх дітей та онуків. Своїх собак… Коли прилетіли ракети на базу, він понад усе переживав, що загинув алабай”.
Як розповів парамедик і волонтер Олександр Гагаєв, “ми з ним познайомилися у 2015 році. Я приїхав до нього, бо нам були потрібні продукти, і мені дали його адресу в Костянтинівці – “там наша людина, він тобі допоможе”. Ми одразу знайшли спільну мову – обидва були на одній з війн на теренах колишнього СРСР, обидва були поранені.
Так почалася наша дружба. Він був глибою. Він був на всьому фронті і робив все, щоб наближалася наша перемога… Він організував волонтерський хаб, його знали всі.
Це була дуже щира, безвідмовна людина. Він робив все, щоб наша земля була вільна від рашистської наволочі. З початком вторгнення росіян він пішов на фронт як солдат. І загинув. Загинув неподалік від свого рідного міста”.
Його знали тисячі людей.
Його знав фронт.
Його знав тил.
Його вбили росіяни.
Прощавай, Ед.
Фото Наталії Кравчук та з особистого архіву Едуарда Хатмулліна
