Численні, але розрізнені селянські виступи та повстання другої половини 1920-х — початку 1930-х років були придушені державною владою з її апаратом насильства і не спромоглися…
Рік тому під час відпрацювання на навчаннях зв’язки «кейсевак — медевак — стабілізаційний пункт» у новій бригаді ми з побратимом прагнули показати, як це відбувалося на нашому досвіді.
Кейсевак — екіпажі на позашляховиках, що заїжджають на найскладніші території фронту і не мають спеціалізованого обладнання. Медевак — лікарський екіпаж, швидка з медичним обладнанням, на яку можна перевантажити поранених.
Міняючись ролями і місцями, ловлячи на ходу всі проблемні моменти, які можуть виникнути в роботі й комунікації, медики 47 ОМБр тоді готувалися до надважких завдань.
Далі їх чекав свій унікальний шлях і досвід, моментами зовсім не схожий на наш. Сповнені особливого драматизму Запорізький напрямок і Авдіївка.
І ось ми знову зустрілися. Ті, кого я запам’ятала вчорашніми цивільними, пройшли бойове хрещення і непрості випробування. Їхня чітка і злагоджена робота відверто тішить і викликає тепле почуття — маленька команда стала надією на порятунок для поранених багатьох бригад цього напрямку.
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
— Бачиш, як карти склалися — довелося сформувати свій стаб. Ми за три дні відкрилися. Як ужарені працювали — рили каналізацію, проводку робили, все приводили до нормального стану, тут же руїни були.
Волонтери дуже допомогли укомплектуватися. З моменту, як заїхали, 5 днів по тому в нас почалася робота, пішов потік поранених. У процесі вже покращували, вивели на той рівень, який зараз, — зустрів мене обіймами лікар-травматолог «Вітер».
Рік тому він підбадьорював бойових медиків, які вчилися на ньому ставити назофаренгіалку, а тепер він старший на стабілізаційному пункті.
«Вітер» розповідає, що добивалися можливості переливати кров, долаючи бюрократію і нерозуміння.
— Є постанова кабміну 681 по крові, військовий мобільний госпіталь має свого координатора, наш координатор напряму зв’язується, ми замовляємо, що нам треба, скільки. І ніякої заморочки, ніяких зайвих складнощів, які нам розписували. Це працює. І це реально рятує, — каже лікар.
І додає, що на кожному стабпункті мають бути пристрої для підігріву рідин і препаратів крові та портативні УЗД, але так далеко не всюди:
— У нас є. Але все дороге, розхідники дорогі, кожен картридж одноразовий від 100 доларів. Функція проста — гріти, бо кров же з холодильника. Поки ти дістав — 5 градусів, поки покладеш гріти — це займає час. А так повісив — і пристрій на великій швидкості вливання зігріває, що важливо — 3–5 хвилин. Бо в геморагічному шоці і гіпотермії кожна хвилина критична.
І думаєш, що це ж не супертехнології майбутнього, дрони в гаражах збирають, а тут такі картриджі ми мусимо замовляти за кордоном. Через своїх знайомих, волонтерів. Нам дуже потрібно, щоб хтось розібрався і робив це тут. Бо ж питання — життя. Були такі поранені — майже в агонії людина. Ти ллєш кров — приходить до тями. Каже: «а що, я живий?». Все це на очах наших відбувалося.
Щоб таких історій було більше, все тримається на рішучості і наполегливості медиків. Знову ж таки, людський чинник. Є і юридичний аспект — поняття стабілізаційний пункт, по суті, досі немає.
Документально це не унормовано. Про штатний розклад тим більше не йдеться. Отже, хто як вміє і хоче — так воно і відбувається.
Лікарі розповідають, що не вистачає також збору даних і статистики щодо віддалених ускладнень. У цивілізованому світі на цьому побудована доцільність методик, препаратів, протоколів.
А тут ти сам у певній кількості випадків можеш простежити подальшу долю бійця, але доступу до аналізу загальної статистики немає, хоча це надважливо.
— Протоколи іракських і афганських операцій — це явно не наш випадок, і це вже стало зрозуміло. І масштаб. І клімат. І особливості ведення бойових дій. Хотілося б побачити хоч за пів року дослідження — яка допомога надавалася пораненим, які подальші ускладнення, вплив певних маніпуляцій і введення препаратів, — каже анестезіолог.
Хірургічні бригади міняються, «Вітер» тут безвилазно. Черги із цивільних колег, які хотіли б іти у військову медицину, якось не видно. Тож дівчат — бойових медикинь — «натаскали» на рівень операційних сестер.
Тим часом Зоя, операційна медсестра за фахом, каже, що влітку 2022-го в ТЦК її переконували, що сестри у війську не потрібні.
Зоя з Херсонщини, 2 місяці провела в окупації, потім їй вдалося вийти. За 2 дні після того звернулася в найближчу лікарню, перепрофільовану під госпіталь, і одразу приступила до роботи.
Коли лінія зіткнення посунулася, і потік поранених поменшав, жінка відчула, що повинна зробити більше — з’явилося бажання йти у військо.
Від неї довго відмахувалися, давали телефони частин, щоб сама шукала, хто погодиться її взяти. У той же час військові, з якими працювала, казали, що люди потрібні.
Зоя все ж добилася того, щоб її призвали, пройшла на полігоні навчання на бойового медика, а потім була розподілена в 47 ОМБр.
— Тут фізично ти втомлюєшся, але морально відчуваєш компенсацію, відчуваєш себе на своєму місці. Користь від того, що ти робиш, дає відчуття, яке допомагає долати незручності, — каже Зоя.
У вільний час говоримо з лікарями про те, що дрони змінили все. Особливо це стосується можливостей вчасної евакуації поранених.
Наступні дві доби підтверджують сумну реальність сьогодення — 60 відсотків поранень і контузій через удари FPV, «ланцетів» і ворожі скиди. Також є і загиблі.
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
-
- Фото: Олена Худякова / АрміяInform
«Ще буває таке, що привозять за годину після поранення. Але переважно — 3 години чи більше. Хоч у нас тут і невелике плече еваку. Бувало, що з проникаючим пораненням голови через дві доби привезли. Взимку було дуже важко. Всі в болоті, багні, обмороження 3–4 ступеня. Ступні, кисті — лід. Стукаєш, як по каменюці, і сніг на тілі не тане. У дні відходу ми з Авдіївки працювали без передиху. Дуже багато було поранених, — згадує «Вітер».
Говоримо про незмінне і наболіле — те, що якість першої допомоги визначає або всі подальші шанси пораненого вижити, або їх відсутність.
Крім основної роботи, «Вітер» має кожен ранок оглядати і описувати полеглих, яких вивозить служба «Ангели».
— Буває дивишся — дірка під коліном і більше нічого. І ні турнікета, ні намагань бодай якось зупинити кров. Оце боляче бачити. Або накладені незатягнуті турнікети. Просто витік, все. А міг жити. Просто витік, розумієш? Тут страждання, тут поруч смерть завжди, але є смерть, як тобі сказати, від якої таке зло бере — ну як так? От приклад тобі — поранення в руку, ділянка під пахвою, те, що треба дивитися під час огляду одним з перших місць. Потекло під курткою. Далі в штанину. Побачили кров на штанах — наклали турнікет на ногу. Привезли тіло… Молодий пацан. От від такої смерті зло бере. Бо так могло не бути. Так не має бути.
А скільки випадків, коли наклали турнікет, а людина сама його попустила. І все. Не завжди накладають оклюзійки у разі поранень грудної клітки. Деякі ще умудряються хрест-навхрест ліпити скотч армований. А то буває лежить без нічого, взагалі. Жодних спроб щось зробити, — каже «Вітер».
І в той же час лікар розповідає, як приємно бачити, коли привозять, наприклад, правильно затампоноване поранення з пошкодженням серйозних судин. Говорить, що жалкує, що відео днями не зняв. Два гемостатичні бинти витягнув. Вистелено все щільно, і зверху бандаж. Кровотеча зупинена. І боєць вижив.
— Специфічний ще епізод, як для категорії хорошого, — але тут неймовірно так все переплетено. Був важкий поранений з травматичним відчленуванням правої нижньої кінцівки на рівні нижньої третини гомілки.
Я йому провів ампутацію на рівні середньої третини гомілки в межах здорових тканин. Анестезіолог каже, що це мій земляк. А хлопця вже відправили далі по евакуації. Я взяв дані. І сталося так, що коли я приїхав у відпустку, то він якраз із госпіталя додому виписався.
Телефоную йому, виявляється, він на сусідній вулиці живе. Я так делікатно кажу: «я той лікар, який тобі відрізав ногу», а він: «та ладно». Кажу, що хотів би оглянути. Зустрічаємось. І в спілкуванні виявляється, що це кум сина моєї хрещеної мами. Отакі історії бувають, — згадує «Вітер».
…Розмову обриває рація — везуть поранених. Я іду до легких, а важких забирають в операційні.
…Після роботи спілкуємося із Зоєю. Вона просить серветку — помітила залишки засохлої крові на руці. Мені ж ці скривавлені схрещені бойові сокири на її схрещених руках здалися повними особливого символізму.
— Що людям хочеться сказати? Або ти в ЗСУ, або допомагаєш. Байдужість — це як підлість. Боїшся взяти зброю — іди допомагати в найближчий шпиталь, там роботи повно… Але є інші питання… Казати людям у країні у 2022-му, що скоро переможемо, а тепер бігати по вулиці за кимось, то дуже сумно… І не врятує ситуацію, якщо не міняти проблемних моментів, що існують: нерівності, несправедливості. Це найгостріше.
Невже два роки було потрібно, аби зрозуміти, що практика виведення поза штат поранених і хворих без належної реабілітації і виплат, — це ганебно. Що хтось через це може тікати не від страху смерті, а від таких перспектив. Ставлячи собі запитання — що мене чекає раптом що? І родину хто буде утримувати?
А нам не вистачає людей. Замість трьох діб чергування було таке, що якось місяць не виходила звідси. Я не нию, ні. Роблю і робитиму все, що в моїх силах.
Чого я хочу? Босими ногами по траві гуляти, близьких побачити. Справедливості. Поваги. Щоб не знецінювалося те, що робить кожен, хто став на захист країни.
…Повідомляють, що везуть важкого. Лікарі готуються, але з’ясовується, що бійця на точку еваку доставили вже без ознак життя. «Вітер» оглядає його, констатує біологічну смерть і диктує реєстратору характер травм.
Вони несумісні з життям, і хоч медики на еваку качали (проводили серцево-легеневу реанімацію. — Ред.), шансів не було. Хірург Ернест застібає чорний пакет, сідає біля мене і каже: «Буває і так».
Ернест зустрів широкомасштабну фазу війни в Херсоні, працював в онкодиспансері. Пішов до ТрО.
— Зброю пощастило мати не всім. «Коктейлі Молотова» і вперед, вперед! 15 наших, хто пішов на Миколаївське шосе, там і лишилися. Мені пощастило бути разом з підрозділом ЗСУ в районі Антонівського мосту — дали автомат, якийсь бронік на мене наділи.
Я тоді пораненому закривав проникаюче в грудну клітину за допомогою упаковки від бинта і поверх тим бинтом обмотував. Підрозділ відійшов, а я через три дні лишився в окупації. Не хочу говорити деталей — скажу лише, що не сидів на місці.
Схуд морально на 100 кг, а фізично на 15. Кажуть, не боїться лише дурень. Напевно, я цей дурень. Відбило мені те почуття страху. Це погано, можливо. Але мені було потім легше впоратися з важкими умовами і обставинами, ніж багатьом іншим.
Коли вибрався, був виснажений, але з ідеєю. Ідеєю йти в ЗСУ. Мама поставилась із розумінням — сказала іди, бо ти сам себе зжереш, — згадує хлопець.
— Я хотів нищити ворогів. Фізично нищити. Тому я просився бойовим медиком. Прийшов у військкомат — вони: «хірург, ого». Я: «тільки не в шпиталь». — «Та ти ж будеш без звання». — «А я і так без звання». Вони: «ну, ок, у штурмову піхоту підеш?» — «Піду». Потрапив у 47 ОМБр.
Зібрався за дві години. На Запорізькому напрямку був з артою. Все по нас летіло: КАБи, «Гради», С-300, дрони. Виходив на штурми з піхотою. Багато чого пережив, але після Херсона все це вже не так важко було.
Важко, коли пліч-о-пліч зі своїми, і важко в окупації — дві дуже різні категорії. Морально вбивало тільки бути свідком завдань на неможливе, розумієш, про що я? Коли немає аналізу і висновків, коли помилки повторюються. А за кожним непродуманим кроком — життя, — розповідає Ернест.
Вже коли був в Авдіївці, він відчув, що дійшов до точки, яку може назвати виснаженням. Відпочинку не було тривалий час.
— Я стараюся не розповідати нічого цивільним. Бісять оці розпитування «а що там». Ті, хто так ставлять запитання, тебе не зрозуміють. Це просто прийняти треба. Коли в Києві отримав орден Св. Пантелеймона, відчув якийсь надлом внутрішній.
Для мене все мало такий вигляд — ти такий молодець, на тобі значок, все, повертайся назад в окоп. Є люди, які робили речі на межі неймовірного, ось вони молодці. А що я? Ніяково, коли тебе називають героєм. Дивний час, коли герої — прості люди з їхніми помилками. Непомітні. Невідомі. І водночас є люди, що не заслуговують ні звань, ні титулів, які мають.
Що мотивує, що тримає зараз? Все чисто на морально-вольових. І я можу працювати за фахом. Руками. Думка, що війна закінчиться, а я вже закінчився, мені не сподобалася. Повернутися в хірургію в стані «мама, зліпи мені сніжку» — не те, чого я хочу точно. А тут в роботі я сконцентрований. У роботі не до дурних думок.
…Тим часом настає новий день. Тепло обіймаємося з Ернестом, Зоєю, «Вітром». І з тими побратимами і посестрами, хто не захотів говорити публічно — надто багато болючих емоцій.
Вже прощаючись, «Вітер» каже мені: “Напиши, щоб долучалися люди. Що наші сили не вічні. Щоб поважали військових, які захищають Україну, жертвуючи здоров’ям і життям. Напиши, що оце все — ціна свободи, найвища ціна, яку можна заплатити. І водночас плата за відносну безтурботність тих, хто лишається в стороні.
…Я пишу і думаю — насправді це наша плата за те, якими ми є. За шлях і сходинки на ньому. Шлях тих, хто не зрадить свою країну, шукаючи виправдання у недосконалості держави.
