Щоб на власні очі побачити, як формується еліта українського війська, кореспондент АрміяInform відвідав навчально-тренувальний центр Сил спеціальних операцій. Саме тут…
До лютого 2022 року Михайло працював в ІТ-індустрії, розробляв програмне забезпечення для геймерів. Але день, коли росія пішла великою війною на Україну, кардинально змінив життя хлопця: нині він проходить службу в лавах Національної гвардії України.
Авторка матеріалу зустрілася з чоловіком у Харкові, де він проходить реабілітацію після поранення та звикає до нового статусу — батька…
— 24 лютого 2022 року я прокинувся через дзвінки рідних, які повідомили, що росія таки почала нашу «денацифікацію». Підготувавши сім’ю, зробивши необхідні запаси їжі, наступного дня я пішов до ТЦК та СП, — згадує військовий.
Того ж дня Михайло приєднався до лав українського війська. Згадує, що кілька наступних діб минули, як у тумані, — отримання зброї та озброєння, заняття рубежів навколо Харкова, навчання тих, хто ніколи до цього не мав стосунку до воєнної справи, (сам Михайло мав досвід поводження зі зброєю з часів строкової служби):
— Тоді вразила самоорганізованість і єдність людей. Учасники війни на Донбасі допомагали новобранцям, ніколи не відмовляли, все пояснювали з ретельністю і терпінням, якому можна було позаздрити.
Сам Михайло за короткий проміжок часу навчився поводженню як зі стрілецькою зброєю різних калібрів, зокрема натівських зразків, так і з гранатометами, ПТУР-ами та вогнеметами. Але, з усмішкою зазначає, що one love для нього залишаються великокаліберні кулемети…
А свої успіхи у воєнній справі чоловік аргументує не тільки мотивацією вигнати загарбників з української землі, але й банальним бажанням вижити. Він впевнений — боєць, який є багатофункціональним на фронті, має більше шансів повернутися з війни живим.
Згодом Михайло з побратимами брав участь в успішній контрнаступальній операції Сил оборони зі звільнення Харківщини. Вони заходили для «зачистки» місцевості після того, як десантно-штурмові підрозділи звільняли Ізюм, Борову, Балаклію, Вербове.
— Найскладніше було під Боровою. росіяни тоді міцно вчепилися — були і контактні бої, і техніка кілька разів на нас ішла. Ми тоді по ній успішно відпрацювали з РПГ, — згадує військовий.
І додає: але ті події, як порівнювати з боями і в Серебрянських лісах, і в Кліщіївці були, як то кажуть, квіточками…
Кілька ротацій Михайла минуло під Кремінною. Він згадує, що кожен наступний приїзд в ту містину ставав дедалі складнішим: ворог, розлючений попередніми невдачами, поводив себе, як оскаженілий звір.
— Вчергове підрозділ заїхав у незнайомі окопи. Звісно, на перших порах ми не дуже добре орієнтувалися на місцевості, чим і скористалися росіяни. Вони почали штурм якраз тоді, коли тривала «перезмінка».
Військовий розповідає, що на українські позиції того разу йшли підрозділи псковського десанту рф — достойний противник.
—Яку витривалість, мотивацію чи ненависть треба мати, щоб повзти по снігу глибиною до пів метра близько 400 метрів, а потім почати бій? — і досі дивується Михайло.
Групу резерву, в якій перебував наш герой, відправили для підтримки побратимів на першій лінії оборони. Щойно вони евакуювали поранених і загиблих в тил, почався черговий штурм.
— Спочатку відпрацювала арта, дуже близько підійшла броньована техніка, а потім полізли самі росіяни — осіб двадцять п’ять… Проти нас сімох. Ми відбили тоді штурм, хоча і втратили одного побратима. Але й ми забрали тоді життя восьми орків. Решта повернулася у свій тил ні з чим.
Михайло розповідає, що, крім «запеклих вовків», траплялися серед тих, хто штурмував українські позиції, і ненавчені мобілізовані:
— Через перевагу в силі вони вибивають наших хлопців з позицій, втрачають людей. А як закріпитися в тих окопах — не знають. Покружляють і повертаються до себе в тил. І ця поведінка досить дивувала…
Коли українські військові брали в полон таких «мобіків», ті мали лише одну відповідь — вони йшли вбивати «укрів» за гроші, які до моменту вступу в армію загарбників здавалися досить «легкими».
Михайло розповідає, що через величезну кількість ворожих дронів-вбивць у повітрі, пересування на позиціях в Серебрянських лісах та евакуація поранених відбувалася лише вночі:
— У нас була сформована група резерву, яка висувалася для прикриття ділянки, де обстановка ставала геть напруженою. Ця ж група в темний час доби займалася й евакуацією поранених, і 200-х. Тобто, якщо людина була поранена вдень, її могли забрати і за 8, а то й за 10 годин…
Звісно, досить часто це призводило до того, що через крововтрату або шок поранений міг загинути. Особливо боляче було, коли такі безглузді смерті траплялися серед побратимів.
Одного ранку, щойно вийшовши з позицій, Михайло отримав інформацію про те, що його близький товариш дістав ампутацію нижньої кінцівки. Розуміючи, що така травма може загрожувати життю, чоловік вирішив не зволікати — вже за 20 хвилин разом з чотирма побратимами висунувся на першу лінію. Незважаючи на те, що сонячне світло потрохи вступало в силу…
— Нам пощастило — у лісі ми знайшли тактичний візок, який використовують для евакуації поранених. Мабуть, хтось його залишив там і вже не повернувся. Тож, ми 5 км тягнули на ньому побратима вагою близько 130 кг. Він вижив, і вже незабаром отримає протез, — згадує Михайло.
Після чергового короткого відпочинку підрозділ Михайла був перекинутий під Бахмут, у район Кліщіївки. Чоловік на той момент займався аероррозвідкою. У день, коли військовий зазнав поранення, він заводив побратимів найбільш безпечним шляхом на позиції. На жаль, дорогою ворог виявив українських військових — в їхній бік полетіла ракета від протитанкового ракетного комплексу.
— Мене відкинуло вибуховою хвилею: я — в один бік, автомат і пробита каска — в інший. Коли отямився, перевірив, чи не сильно кровоточу. Вже після цього зайнявся групою.
Удача тоді була на боці українських бійців — всі були поранені, хтось легкий, хтось був важче, але загиблих не було.
Надавши один одному допомогу, вирішили потроху просуватися в тил. Хлопця, який був найважчим, залишили в спорудженому поспіхом укритті — його успішно евакуюють за кілька годин.
Вже у стабілізаційному пункті з’ясувалося, що в Михайла посічені кінцівки, кілька «дірок» у тулубі та складна акубаротравма.
Наразі армієць перебуває на реабілітації — осколкові поранення вже зажили, але дошкуляє контузія — військовий майже не чує на одне вухо. нещодавно він переніс чергову операцію — прогнози лікарів втішні. А наразі чоловік насолоджується новим статусом — виховує сина…
